Вона з гучним плескотом ринула мілкою водою і стрімко кинулася у глибоку, збурюючи її ногами. Течія була сильна, та не сильніша від неї. Вона попливла, керуючись носом. Від річки тхнуло безліччю сильних та вогких запахів, але вабили її до себе не вони. Вона щосили загрібала лапами, пливучи на різкий червоний шепіт холодної крові, солодкий задушливий сморід смерті. Вона переслідувала їх, як у лісі переслідувала звіра, і зрештою наздогнала. А тоді вчепилася зубами у бліду руку і струснула її, аби змусити до руху, та відчула в роті лише смерть і кров. Накотила втома; їй не лишилося нічого іншого, як спробувати витягти тіло на берег. Коли воно зрештою опинилося на намулистому березі, до нього хутко прибіг, висолопивши язика, один з молодших братів. Довелося їй гарчати, аби відігнати його і не дати побенкетувати, а вже тоді витрушувати воду з хутра. Біла істота лежала нерухомо долілиць у намулі, її бліда мертва плоть бігла зморшками, горлянка спливала холодною кров’ю. «Підводься» — подумала вона. — «Підводься, їж та бігай разом із нами.»
Іржання та тупотіння коней змусили її повернути голову. «Люди!» Вони прийшли з-під вітру, тому вона їх не відчула, доки ті не опинилися вже поряд. Люди на конях з чорними, жовтими, рожевими крилами за спиною, з довгими блискучими пазурями у руках. Деякі з її молодших братів вишкірили зуби, захищаючи знайдену їжу, та вона заклацала на них щелепами, щоб розбіглися. Такий був звичай дикого звіра — олені, зайці, ґави тікали від вовків, а вовки тікали від людей. Вона покинула холодну білу здобич у намулі, куди встигла її витягти, кинулася навтіч і не відчула сорому.
Коли настав ранок, Хортові не довелося кричати на Ар’ю або трусити її, щоб збудити. Цього разу вона сама прокинулася раніше від нього і вже встигла напоїти коней. Сніданок вони з’їли мовчки; потім Сандор обережно мовив:
— Щодо твоєї матері…
— Байдуже, — мляво відповіла Ар’я. — Вона померла, я це знаю. Бачила уві сні.
Хорт довго на неї дивився, тоді кивнув головою. Ніхто нічого більше не сказав, і вони продовжили шлях до гір.
У високих передгір’ях вони надибали маленьке, забуте світом село, оточене сіро-зеленими вартовинами та високими блакитними смереками. Клеган вирішив спробувати побалакати з його мешканцями.
— Нам потрібна їжа, — мовив він, — і дах над головою. Що сталося у Близнюках, вони, напевне, ще не знають, а як пощастить, то й мене не впізнають теж.
Селяни саме будували навколо своїх садиб палісад із загострених кілків. Побачивши Хортові широкі плечі, вони пообіцяли йому за працю харч, домівку і навіть гроші.
— Як дасте ще й вина, то працюватиму, аж гай шумітиме, — загарчав він, але зрештою погодився на пиво і впивався ним щовечора, доки не засинав.
Серед тих передгір’їв, щоправда, одразу сконала його мрія продати Ар’ю пані Арин.
— Вище від нас уже лютують морози, а на перевалах лежить сніг, — розповів сільський війт. — Як не замерзнете чи не помрете з голоду, то втрапите на зуби сутінькотам або печерним ведмедям. Ще й про гірські роди не забувайте. Смалені не знають страху, відколи з війни повернувся Тімет Одноокий. А з півроку тому Гунтор, син Гурна, повів Кам’яних Ґав у набіг на село трохи більше як за десять верст звідси. Вони забрали усіх жінок і все збіжжя до останньої зернини, ще й убили половину чоловіків. Тепер вони мають добру сталеву зброю, мечі, кольчуги, всяке інше, і стежать за високим гостинцем — Кам’яні Ґави, Молочні Змії, Сини Туману, всі до одного. Може, кількоро ви з собою заберете, але зрештою вони вас заріжуть, а вашу дочку заберуть до полону.
«Я не його дочка!» — заволала б Ар’я, та надто стомилася. Тепер вона не була вже нічиєю дочкою. Та й узагалі — ніким, без імені та прізвища. Ані Ар’єю, ані Куною, ані Куріпкою, ані Нім, ані навіть Бибкою. Вона була просто дівчинкою, що вдень мандрувала разом з собакою, а уві сні бігала з вовками.
У селі було тихо та спокійно. На ліжках лежали пухкі солом’яники, бліх було небагато, їжі, хоч і простої, давали вдосталь, повітря пахкотіло сосновою смолою. І все ж Ар’я вирішила, що їй тут не подобається. Селяни були боягузами — жоден навіть не дивився Хортові у обличчя, а якщо дивився, то дуже недовго. Деякі з жінок намагалися нап’ясти на неї сукенку та посадити до шиття, але не могли рівнятися рішучістю з пані Рідколіс, і Ар’я цих дурниць їм не дозволила. Потім до неї заприязнилася дочка сільського війта і прибилася всюди за нею ходити. Вона була одного віку з Ар’єю, але ще зовсім дитина: скиглила, коли обдирала коліно, тягала з собою дурнувату ляльку-мотанку, зроблену схожою на вояка, кликала її «паном стражником» і вихвалялася, що той береже її від лиха.