— Іди геть! — казала їй Ар’я з півсотні разів. — Дай мені спокій!
Але мала спокою не давала, і зрештою Ар’я ухопила її ляльку, розірвала майже навпіл і пальцем виколупала зсередини ганчір’я.
— Отепер він справді схожий на вояка! — мовила Ар’я, перш ніж викинути ляльку до струмка.
Після того дівча облишило свої спроби приятелювати, і тепер Ар’я днями порала Морока та Боягузку або блукала у лісі. Час від часу вона підбирала палицю і пробувала вправлятися у прийомах з голкою, та потім згадувала, що трапилося у Близнюках, і лупцювала об дерево, доки палиця не ламалася.
— Може, нам варто тут затриматися, — мовив до неї Хорт, коли минуло два тижні. Він був п’яний від пива, та не засинав, а сидів і щось подумки зважував. — Соколиного Гнізда нам не дістатися, у річковому краї фреївське вояцтво нишпоритиме за кожною вцілілою душею. Зважаючи на отих гірських наскочників, тутешнім стане у пригоді зайвий меч та пара рук. Ми тут перепочинемо, а може, навіть знайдемо спосіб написати листа твоїй тітці.
Почувши це, Ар’я потемніла лицем. Лишатися їй не хотілося, але й їхати не було куди. Наступного ранку, коли Хорт пішов рубати дерева і тягати колоди, вона мовчки заповзла знову до ліжка.
Та щойно роботу було зроблено, і високий дерев’яний палісад вибудувано, як війт негайно натякнув, що їм у селі місця немає.
— Ось прийде зима, то бозна, чи зможемо ми навіть своїх прогодувати, — бурчав він. — А ви… за такими, як ви, кров та смерть слідом ходять.
Сандор стиснув вуста.
— То ви знаєте, хто я такий.
— Еге ж. Подорожні в нашу глушину не забрідають, та на базар торгувати їздимо, на ярмарках новини чуємо. Чували і про хорта короля Джофрі.
— Коли Кам’яні Ґави на гостину завітають, чей же зрадієте, як матимете при господі доброго собаку.
— Може, й так. — Війт завагався, тоді зібрав мужність докупи. — Та люди кажуть, що на Чорноводі ви з переляку втратили всяку хіть до бійки. Кажуть…
— Знаю, що вони кажуть, — прорипів Сандор голосом, схожим на скрегіт двох терпугів. — Заплати, що винен, і ми собі підемо.
Залишаючи село, Хорт мав при собі повну калиту мідяків, міх кислого пива і нового меча. Правду кажучи, то був дуже старий меч — тільки що в руці Хорта лежав уперше. Сандор віддав за нього довгу сокиру, яку взяв у Близнюках — ту саму, котрою набив Ар’ї на голові ґулю. Пива не вистачило і на день, але меча Хорт гострив щовечора, лаючи того небораку, з яким змінявся, за кожну плямку іржі та щербину на лезі. «Якщо він втратив хіть до бійки, то чи йому не байдуже, гострий меч або тупий?» Ар’я не насмілилася в нього питати, але сама міркувала без упину. Невже саме тому він утік із Близнюків і її з собою забрав?
Потім, уже в річковому краю, виявилося, що дощі припинилися, і буремні повені почали спадати. Хорт звернув на південь, знову до Тризубу.
— Поїдемо до Водоплину, — сказав він Ар’ї, коли вони смажили впольованого ним зайця. — Може, Чорноструг захоче купити собі вовченя.
— Він мене не знає. Він навіть не знатиме, чи це справді я. — Ар’ї вже остогидло пробиратися до Водоплину; здавалося, вона їде туди вже багато років і ніяк не добереться, натомість опиняючись у інших, значно гірших місцях. — Він вам викупу не дасть, радше повісить.
— Хай спробує, — вишкірився Хорт і повернув рожен із зайцем.
«Не надто схоже, щоб він втратив хіть до бійки.»
— Я знаю, куди можна поїхати! — мовила Ар’я. В неї ще лишився один живий брат. «Джон прийме мене навіть тоді, коли ніхто інший не схоче. Він назве мене сестричечкою і скуйовдить волосся.» Дотуди, щоправда, лежав далекий шлях, і вона не мала певності, що подолає його сама — бо ж навіть Водоплину сама дістатися не зуміла. — Ми поїдемо на Стіну!
Регіт Сандора нагадував собаче гарчання.
— Мала вовчиця хоче вступити до Нічної Варти, абощо?
— Мій брат служить на Стіні, — буркнула вона, уперто насупившись.
Вуста Хорта смикнулися.
— Стіна відси за кілька тисяч верст. Аби дістатися Перешийку, і то доведеться прорубатися крізь клятих Фреїв. А у тому болоті водяться левоящери, які вовків їдять на сніданок. Та нехай ми навіть і довеземо цілими до півночі свої шкури, що тоді? У замках там сидять залізняки, та й багато тисяч засраних смердючих північників нічим від них не кращі.
— Ви злякалися, абощо? — запитала вона. — Втратили хіть до бійки?
Якусь мить їй здавалося, що він її ось зараз вдарить. Заєць над вогнем тим часом став брунатний, шкіра його тріщала і лупилася, сало капотіло у вогонь, шипіло і бризкало. Сандор зняв зайця з тички, розірвав навпіл великими грубими руками і кинув половину Ар’ї на коліна.