— Можливо, я тебе приємно здивую. Адже Ланістери завжди платять борги.
— Твоя сестра теж із Ланістерів.
— Моя пані дружина — спадкоємиця Зимосічі. Якщо мені вдасться викрутитися з нинішніх негараздів, зберігши голову на плечах, то я колись, можливо, правитиму північчю від її імені. А тобі наріжу звідти чималий шмат.
— Якщо, можливо, колись! — пирхнув Брон. — Дотуди далеко, а там страх як холодно. Лолиса м’яка, тепла і зовсім поруч, а за дві ночі й поготів опиниться просто піді мною.
— Я б на твоєму місці не був у такому захваті.
— Та невже? — вишкірився Брон. — Визнай, Бісе, якби тобі дали вибір: бавитися з Лолисою чи битися з Горою, ти б скинув штани і вийняв прутня швидше, ніж я устиг би моргнути.
«Він надто добре мене знає, цей клятий горлоріз.»
Тиріон спробував зайти з іншого боку.
— Я чув, пана Грегора поранили на Червонозубі, а потім знову при Сутіндолі. Рани його напевне сповільнять.
На обличчі Брона відбилося роздратування.
— Та він ніколи і не був надто прудкий — лише величезний та страхолюдно дужий, мов чудовисько з казки. Руки в нього довжелезні, а ударів він геть не відчуває, наче й не людина.
— Невже ти його так боїшся? — запитав Тиріон, сподіваючись піддражнити гонор сердюка.
— Його лише телепні безголові не бояться. — Брон знову здвигнув плечима. — Може, я б його і звалив — танцював би навколо, аж він зрештою втомився б рубати і не зміг підняти меча. Чи якось збив би з ніг — коли вони лежать на спині, зріст уже не важить. Але такі речі надто непевні — один хибний крок, і мені край. То й нащо мені цей клопіт? Ти, малий потворний хвойдин син, мені до вподоби… та якщо я за тебе битимуся, то в кожному разі програю. Мені або Гора випустить кишки, або я його звалю і втрачу Стокварт. Я — найманець, я звик продаватися, але ж не віддаватися задарма. Зрештою, я тобі не брат.
— Не брат, — мовив Тиріон сумно. — Аж ніяк не брат. Гаразд, іди собі. Тікай до Стокварту і панни Лолиси. Хай на тебе у подружньому ліжку чекає краща втіха, ніж на мене.
Коло дверей Брон завагався і спитав:
— То що ж ти робитимеш, Бісе?
— Вб’ю Грегора власноруч! Ото вийде пісня, хіба ні?
— Сподіваюся колись її почути.
Брон вишкірився востаннє і вийшов геть із дверей, з замку і з його життя. Под посовав ногами і мовив:
— Мені шкода, мосьпане.
— Чого б це? Невже то твоя вина, що Брон — зухвалий і нахабний чорносердий негідник? Він завжди був зухвалим і нахабним чорносердим негідником. Саме таким він мені подобався.
Тиріон налив собі келих вина і поніс його до лави під вікном. День надворі був сірий та дощовий, але все ж не такий похмурий, як його майбутнє. Тиріон подумав був надіслати Подріка Пейна поспитатися про Шаггу, та в королівській пущі було стільки схронів і криївок, що лихі люди там уникали королівського суду десятиріччями. «А Под не завжди кухню знаходить, коли я його посилаю по шматок сиру.» Тімет, син Тімета, напевне вже повернувся до Місячних Гір. Хай що Тиріон казав Бронові, а виходити власною особою проти пана Грегора Клегана — то було б посміховисько ще ганебніше, ніж карлики-герцівники короля Джофрі. Тиріон не хотів померти, чуючи навкруги знущальний регіт натовпу. «Отже, про суд двобоєм можна забути.»
Пан Кеван завітав того дня ще раз, а наступного — знову. Дядько чемно повідомив Тиріонові, що Сансу не знайдено. Колишнього лицаря, а нині блазня, пана Донтоса, який зник того ж вечора — теж. Чи має Тиріон ще свідків, яких бажав би викликати? Ні, Тиріон їх не мав. «Як я в дідька доведу, що не труїв вино, коли тисяча людей бачили, як я наливав Джофового келиха?»
Тієї ночі він не спав узагалі — лише витріщався на навіс над ліжком та рахував своїх привидів. Він бачив, як Тайша сміється і цілує його, як Санса лежить гола і труситься зі страху. Бачив, як Джофрі роздирає нігтями горло, як шиєю його збігає кров, а обличчя чорніє. Бачив Серсеїни очі, вовчу посмішку Брона, лукавий вишкір Шаї. Від самої думки про Шаю Тиріон відчув збудження і почав себе пестити, сподіваючись, що як розбурхає прутня, а потім його задовольнить, то спочиватиме спокійніше. Але надія не справдилася.
А потім зайнявся світанок, і настав день суду.
Того ранку по нього прийшов не пан Кеван, а пан Аддам Марбранд з десятком золотокирейників. Тиріон поснідав вареними яйцями з підсмаженим салом та хлібом, вбрався у кращий одяг.
— Пане Аддаме, — мовив він, — я гадав, пан батько пришлють по мене Королегвардію, щоб супроводити до суду. Я ж досі особа з королівської родини, хіба ні?
— Так, ясний пане, але на жаль, більшість братчиків Королегвардії свідчитимуть не на вашу користь. З огляду на це, князь Тайвин завважив за недоречне, щоб вони охороняли вас на суді.