Перші записи у розповіді про овіяне казками життя та службу пана Барістана були зроблені великою сильною рукою пана Герольда Вишестража. Дрібніші та зграбніші літери Селмі починалися зі звіту про його поранення на Тризубі.
Порівняно з його сторінкою власна сторінка Хайме зяяла порожнечею.
«Пан Хайме, лицар з дому Ланістер. Перший син князя Тайвина і пані Джоани, господарів у Кастерлі-на-Скелі. Служив у поході проти Братства Королівської Пущі зброєносцем при князеві Самнері Кракеголі. Висвячений у лицарі на 15-му році життя паном Артуром Дейном, лицарем Королегвардії, за мужність на бойовищі. Обраний до Королегвардії на 15-му році життя королем Аерисом II Таргарієном. Під час Великого Погрому Король-Берега убив короля Аериса II біля підніжжя Залізного Престолу. Відтоді відомий під прізвиськом «Крулеріз». Прощений за свій злочин королем Робертом I Баратеоном. Служив у почесній варті, що привезла його сестру, панну Серсею Ланістер, до Король-Берега на весілля з королем Робертом. Переміг у турнірі, влаштованому в Король-Березі на честь згаданого весілля.»
У такому викладі життя його здавалося вбогим та нудним. Пан Барістан міг би дати собі клопіт записати хоча б іще кілька його турнірних перемог, а пан Герольд — додати кілька слів про ті звитяги, що він учинив у переможному поході пана Артура Дейна проти Братства Королівської Пущі. Адже він таки врятував життя князеві Кракеголу, коли Череватий Бен уже намірявся розтрощити тому голову; на жаль, розбійник зумів утекти. А ще Хайме вистояв у двобої проти Усміхненого Лицаря, хоча вбив його пан Артур, а не він сам. «О, то був неабиякий бій. Проти неабиякого ворога.» Усміхнений Лицар був геть божевільний, лють і жорстокість змішувалися в ньому з чудернацькою прихильністю до лицарського звичаю, а страху він не відав зовсім. «А Дейн зі Світанком у руці…» Меч розбійника мав на собі наприкінці бою стільки вищербин, що пан Артур зупинився і дозволив йому взяти нового.
— Я хочу отого твого білого! — мовив лицар-розбійник, коли бій поновився; до того часу він спливав кров’ю з десятку ран.
— Ось він, пане, — відповів Вранішній Меч і поклав його життю край.
«За тих часів світ був простіший» — подумав Хайме, — «а люди та мечі робилися з кращого заліза». Чи це йому лише так здавалося у його п’ятнадцять років? Усі ті люди давно лежали у могилах: Вранішній Меч і Усміхнений Лицар, Білий Бик та великий князь Левин, пан Озвел Вент з його чорними жартами, суворий та чесний Джон Даррі, Симон Тойн з його Братством Королівської Пущі, старий буркотливо-прямодухий Самнер Кракегол. «І я, отой малий зух… коли ж це той «я» помер, аж самому цікаво? Тоді, коли вдягнув біле корзно? Коли перетяв Аерисові горло?» Той малий з минулих років понад усе хотів стати паном Артуром Дейном, та десь дорогою перекинувся на Усміхненого Лицаря.
Коли Хайме почув, як відчиняються двері, то закрив Білу Книгу і підвівся привітати своїх присяжних братчиків. Першим увійшов пан Озмунд Кіптюг; він вишкірився до Хайме так, наче був йому старим бойовим побратимом.
— Пане Хайме, — мовив він, — якби ви отак вбралися того вечора, я б вас упізнав одразу, не вагаючись!
— Та невже?
Хайме мав свої сумніви. Челядинці скупали його, поголили, вимили та зачесали волосся. Коли він зазирнув у люстро, то не побачив того чоловіка, що перетнув річковий край поруч із Брієнною… але й себе не побачив теж. Обличчя його стало вузьке і запале, під очима лягли тіні. «Я схожий на якогось кволого старця.»
— Станьте коло вашого крісла, пане лицарю.
Кіптюг підкорився. Один за одним зайшли інші присяжні братчики.