Хайме обернувся до пана Бороса Блаунта. Упродовж останніх років той наїв чималий кендюх сала, хоча завдяки міцному кістяку тримався ще нівроку.
— Ви, пане Боросе, видаєтеся мені людиною, що поціновує смачний стіл. А відтак надалі куштуватимете усе, що їстиме чи питиме король Томен.
Пан Озмунд Кіптюг гучно зареготав, Лицар Квітів посміхнувся, а пан Борос набув темного кольору дозрілого буряка.
— Що за маячня?! Я не куштувальник страв, а лицар Королегвардії!
— На жаль, так. — Дарма Серсея зірвала з нього біле корзно. Але батько лише додав ганьби, повернувши його Боросові на плечі. — Сестра розповіла мені, як охоче ви віддали мого небожа Тиріоновим сердюкам. Сподіваюся, морква та горох не так страшно вас лякатимуть. Коли ваші присяжні братчики вправлятимуться у дворищі з мечами та щитами, ви ставатимете до битви з ложкою та мискою в руках. Томен дуже любить пироги з яблуками — спробуйте хоча б їх уберегти від зловмисних найманців.
— Ви смієте так говорити до мене?! Ви?
— Смію, бо не розумію, чому ви тут. Вам би личило загинути в бою, але не віддати Томена до полону.
— Як ви, пане, загинули на захист Аериса? — Пан Борос скочив на ноги та вхопився за руків’я меча. — Я не… я не терпітиму такого поводження! Як на мене, то не я, а ви мали б куштувати страви! Бо до чого ще придатний безрукий каліка?
Хайме вишкірив зуби.
— Погоджуся — з мене оборонець короля, мабуть, не кращий, ніж із вас. То беріться за отой рожен, якого ви там пестите коло дупи, і спробуймо, як вам пощастить обіруч супроти моєї лівиці. Зрештою з нас двох живим лишиться один, і Королегвардії від того тільки покращає.
Доказавши, він звівся на ноги.
— Або ж ви можете повернутися до свого обов’язку. Вам обирати.
— Пхе!
Пан Борос вихаркнув просто до ніг Хайме грудку зеленого слизу і вийшов геть, не оголивши клинка.
«Та він боягуз! Це добре.» Вже немолодий, опасистий і досить посередній мечник, пан Борос одначе був цілком у змозі порубати Хайме на криваві клапті. «Щастя, що Борос цього не розуміє. І решті знати не треба. Вони боялися того лицаря, яким я був, а цього, яким став — лише зверхньо жаліють.»
Хайме всівся назад у крісло і обернувся до Кіптюга.
— Пане Озмунде! Я вас не знаю, і це видається мені дивним. Я ж бо бився на герцях, у бугуртах і битвах по всьому Семицарстві. Мені відомі усі заплотні лицарі, мандрівні охочекомонники та юні вдатні зброєносці, які за моїх часів мали зухвалість вийти на бойовисько і зломити списа так, щоб їх помітили. То як сталося, що я нічого не чув про вас, пане Озмунде?
— Цього не скажу, ясний пане. — Поперек обличчя пана Озмунда сяяла широчезна посмішка, наче вони з Хайме були старими приятелями, а тут просто гралися у якусь кумедну гру. — Може, так сталося тому, що я не турнірний лицар, а муж війни.
— І де ж це ви мужніли на війні, перш ніж моя сестра вас віднайшла?
— Тут, там і деінде, пане Регіментарю.
— Я бував у Старограді на півдні, у Зимосічі на півночі. Їздив від Ланіспорту на заході до Король-Берега на сході. Але ні до Туту, ні до Таму не заглядав одвіку. І Деінде чомусь проминув. — За браком пальців, Хайме тицьнув пеньком руки в напрямку величенького кривого дзьоба на Озмундовому обличчі. — Запитаю знову. Де саме ви служили на війні?
— На Порогах. Трохи у Спірних Землях. Там завжди війна. Служив у полку «Небоїв», бився разом із ними за Лис і трохи за Тирош.
«Тобто за кожного, хто платив гроші.»
— І як вас у цій службі спіткало лицарське звання?
— Я був висвячений на бойовищі.
— Ким?
— Паном Робертом… Камінцем. Він давно загинув, пане Регіментарю.
— Авжеж.
Може, той пан Роберт Камінець був шляхетний байстрюк із Долини, що продавав свого меча у Спірних Землях. А може, пан Озмунд нашвидкуруч зліпив вигаданого лицаря з імені мертвого короля і першого-ліпшого камінця під ногами. «Чим думала Серсея, коли давала отакому харцизу біле корзно?»
Втім, майже напевне Кіптюг сяк-так умів тримати меча і щита. Сердюки зневажали лицарські чесноти, але лицарську збройну науку зовсім зневажати не могли — принаймні, якщо хотіли жити.
— Гаразд, пане, — мовив Хайме. — Можете йти вільно.
Кіптюг знову вишкірився і вийшов перевальцем без зайвого поспіху.
— Пане Мерине, — усміхнувся Хайме до понурого лицаря з іржаво-рудим волоссям і мішками під очима. — Чув я між людей такий поголос, що Джофрі полюбляв карати Сансу Старк вашими руками.