Він погортав Білу Книгу лівицею.
— Ось, майте ласку — покажіть мені, де саме у наших обітницях ми присягаємося бити жінок та малих дітей.
— Я зробив те, що наказали їхня милість король. Ми присягаємося коритися наказам.
— Віднині й надалі вгамуйте трохи вашу запобігливість перед королем. Моя сестра — королева-намісниця. Мій батько — Правиця Короля. Я сам — Регіментар Королегвардії. Коріться нам, і нікому іншому.
Пан Мерин почепив на обличчя упертий вираз.
— Ви наказуєте мені не коритися королю?!
— Королю вісім років. Найперший наш обов’язок — захищати його. Зокрема — від нього самого. Поміркуйте отією бридкою штуковиною, на яку ви насуваєте шолома. Якщо Томен накаже вам засідлати його муцика — підкоріться. Якщо він накаже свого муцика зарізати, прийдіть до мене.
— Авжеж. Як накажете, пане Регіментарю.
— Ви вільні.
Коли Трант вийшов, Хайме обернувся до пана Балона Лебедина.
— Пане Балоне! Я бачив вас на кінних герцях безліч разів, а у бугуртах бився і на вашому боці, й проти вас. Мені розповідали, що свою мужність ви безліч разів довели у битві на Чорноводі. Королегвардія вшанована вашою присутністю.
— Це я вшанований великою честю, пане Регіментарю, — обережно відповів пан Балон.
— Та все ж я маю до вас одне запитаннячко. Ви служили престолові цілком вірно… але Варис каже, що ваш брат воював на боці Ренлі, а потім на боці Станіса, тоді як ваш вельможний батечко вирішив зовсім не скликати корогви і всю війну просидів за мурами Шолом-Каменя.
— Пан батько вже старі, пане Регіментарю. Їм далеко за сорок, і їхні звитяги на війні давно скінчені.
— А що скажете про вашого брата?
— Коли Донела поранили, він здався панові Елвидові Розсохачу, а згодом викупився і склав присягу на вірність королю Джофрі. Так само вчинили багато інших бранців.
— Так, так, — кивнув Хайме. — Лишень… виходить, ваш брат устиг послужити Ренлі, Станісу, Джофрі, а тепер і Томенові… як же це він примудрився оминути Балона Грейджоя і Робба Старка? Адже міг би стати першим лицарем, що присягав усім шести королям.
Панові Балону, вочевидь, стало ніяково.
— Донел помилявся у своїй прихильності, але тепер непохитно вірний королю Томену. Ви маєте в тім моє слово.
— Та мене ж непокоїть зовсім не пан Донел Непохитний. А ви. — Хайме нахилився уперед. — Що ви зробите, коли відважний пан Донел віддасть свого меча якомусь новому самозванцеві й одного дня вдереться до престольної палати? А ви там стоятимете весь у білому між вашим королем і вашим кревним родичем. Як ви тоді вчините?
— Я… цього ніколи не станеться, пане Регіментарю.
— А зі мною, бачте, сталося, — мовив Хайме.
Лебедин витер лоба рукавом білого жупана.
— То ви не маєте для мене відповіді?
— Пане Регіментарю, — зважився нарешті пан Балон, зібравши мужність докупи. — Власним мечем, власною честю та іменем мого батька присягаюся… що не вчиню так, як учинили ви.
Хайме засміявся.
— Пречудово! Повертайтеся до служби… і порадьте панові Донелу додати до малюнку на своєму щиті хитливого та гойдливого вітровказа.
І ось вони залишилися удвох із Лицарем Квітів.
Стрункий, мов клинок, спритний та міцний статурою, пан Лорас Тирел мав на собі сніжно-білого жупана, білі вовняні штани, золотий пас навколо стану та тонку шовкову делію з застібкою в вигляді золотої троянди. Волосся його лежало на голові купою м’яких брунатних кучерів; очі він мав карі, що аж сяяли викликом і зухвалістю. «Він думає, що йому тут турнір, і оце його ражаки саме покликали на герць.»
— У сімнадцять років — і вже лицар Королегвардії, — мовив до нього Хайме. — Пишаєтеся, напевне. Принцові Аемону Драконолицарю було саме сімнадцять, коли його ввели до нашого братства. Ви це знали?
— Так, пане.
— А чи знали ви, що мене прийняли, коли мені минав п’ятнадцятий?
— І це теж знав, пане.
Молодий лицар посміхнувся. Хайме миттю зненавидів його посмішку.
— Я був кращий за вас лицар, пане Лорасе. Дебеліший, дужіший, прудкіший.
— А зараз ви старіший, — відповів юнак. — Перепрошую пана Регіментаря.
Хайме мусив засміятися. «Якась маячня. Якби мене оце зараз чув Тиріон, то глузував би нещадно. Ще б пак — міряюся прутнями з зеленим хлопчиною!»
— Старіший та мудріший, пане лицарю. Вам би личило в мене повчитися.
— Як ви вчилися в пана Бороса та пана Мерина?
Стріла лягла надто близько до цілі.
— Я вчився в Білого Бика та Барістана Зухвалого! — визвірився Хайме. — Я вчився в пана Артура Дейна, Вранішнього Меча! А він міг би зарізати вас усіх однією лівицею, поки струшував би правицею краплі з пуцьки! Я вчився в великого князя Левина Дорнійського, пана Озвела Вента і пана Джонотора Даррі. Усі до одного були видатні лицарі свого часу.