— Ходити куди? Хто ви такі?
Довготелесий махнув рукою, двоє інших ухопили Джона і витягли з ліжка. Наступаючи на п’яти чолов’язі з ліхтарем, його вивели з келії та потягли за пів-оберту сходів угору, до світлиці Старого Ведмедя. Джон побачив, що коло вогню стоїть і гріється маестер Аемон, склавши руки на маківці чорного ціпка з тернового дерева. Септон Келадор, як завше, був напідпитку, а пан Винтон Дужак куняв на лаві коло вікна. Інших братчиків Джон не знав. Якщо не рахувати одного.
Бездоганний у облямованому хутром кунтуші й налощених чоботях, пан Алісер Терен обернувся і мовив:
— Ось і перевертень нагодився, ясний пане. Байстрюк Неда Старка з Зимосічі.
— Я не перевертень, Терене, — холодно відповів Джон.
— Це ми ще побачимо.
У шкіряному кріслі за столом, де зазвичай писав свої листи Старий Ведмідь, сидів опасистий чоловік з широкою м’ясистою пикою. Його Джон не знав.
— Так-так, побачимо, — повторив він. — Сподіваюся, ти хоч не заперечуватимеш, що тебе звати Джоном Сніговієм? І що ти — старківський байстрюк?
— Йому подобається кликати себе Снігом-воєводою. — Пан Алісер був сухорлявий, легкий, невеличкий на зріст, але жилавий чоловічок; зараз його крем’яні очі повнилися глузливим сміхом.
— Снігом-воєводою мене назвали ви, — відповів Джон.
Пан Алісер полюбляв вигадувати прізвиська хлопцям, яких навчав бою, коли ще служив у замку Чорному майстром-мечником. Старий Ведмідь відіслав Терена до Східної-Варти-Біля-Моря. «А ці, напевне — хлопці зі Східної Варти. Котер Пайк отримав листа з круком і прислав нам поміч.»
— Скількох ви привели людей? — запитав Джон чоловіка у кріслі.
— Питання тут ставитиму я! — відповів пикатий здоровань. — Тебе, Джоне Сніговію, звинувачено у порушенні присяги, боягузтві та втечі з Варти. Ти заперечуєш, що покинув своїх братів на загибель на Кулаку Першолюдей і приєднався до зграї дичака Манса Розбишаки, що величає себе Королем-за-Стіною?
«Покинув?!» Джонові аж дух перехопило від обурення.
Замість нього мовив маестер Аемон.
— Ласкавий пане! Ми з Доналом Нойє обговорювали це тоді, коли Джон Сніговій тільки повернувся до нас. Джонові пояснення нас задовольнили.
— А мене, маестре, вони не задовольняють! — загарчав пикатий. — Я хочу сам їх вислухати, а тоді вирішити, що робити. І вислухаю!
Джон проковтнув гнів і сказав:
— Я нікого ніде не кидав. Я вийшов з Кулака разом із Кворином Півруким на розвідку до Вискливого Пересуву. До дичаків я приєднався за наказом. Піврукий непокоївся, що Манс міг знайти Ріг Зими…
— Ріг Зими? — Пан Алісер реготнув. — Тобі часом не загадували порахувати чугайстрів у лісі, га, Снігу-воєводо?
— Ні, не загадували. Та велетнів у горах я порахував, як зумів.
— «Пане!» — визвірився пикатий. — Звертайся до пана Алісера так, як личить звертатися до лицаря! А до мене — як личить звертатися до князя! Бо я є Янос Слинт, князь на Гаренголі! Я очолюватиму замок Чорний, доки не повернеться Бовен Марш із рештою залоги. І навчу тебе чемності, о так. Я не потерплю, щоб помазаного лицаря, нашого доброго пана Алісера, ображав просто в очі та діймав дурними жартами байстрюк зрадника престолу!
Він здійняв м’ясистого пальця і тицьнув ним Джонові у обличчя.
— Ти заперечуєш, що узяв до свого ліжка дичацьку жінку?
— Ні. — Сум Джона за Ігриттою був надто свіжий, щоб він зараз зрадив її пам’ять. — Ні, пане князю.
— То, напевне, ступку топтати тій брудній хвойді тобі теж наказав Кворин Піврукий? — спитав пан Алісер, глузливо скрививши вуста.
— Ні, пане. Вона не була хвойдою, пане. Піврукий, пане, наказав мені не вагатися, хай що дичаки од мене зажадають, пане, але… Не заперечуватиму, пане, що перейшов межу необхідного, але… вона була мені не байдужа. Пане.
— Тобто ти визнав порушення присяги, — кивнув Янос Слинт.
Половина братчиків замку Чорного час від часу відвідували Кротовину — шукали схованих скарбів у бурдеї. Джон це добре знав, та не бажав ганьбити Ігритту, рівняючи її з повіями Кротовини.
— Так, я порушив свої обітниці з жінкою. Так, я це визнаю.
— «Так, мосьпане!»
Коли Слинт хмурнів од гніву, його опасисті щоки здригалися. У раменах він був не вужчий за Старого Ведмедя, а якби дожив до Мормонтового віку, то й лисину мав би не меншу. Половини волосся в нього вже не лишилося, хоча на вид князеві ще й за сорок не перевалило.
— Так, мосьпане, — повторив Джон. — Я подорожував з дичаками, я їв із ними, як мені наказав Піврукий, і спав під одним кожухом з Ігриттою. Та присягаюся, я ніколи не перевертався на ворога Варти. Я втік від магнара, щойно зумів, і ніколи не здіймав зброї ані проти братчиків, ані проти людей держави.