Очиці князя Слинта занишпорили його обличчям.
— Пане Глендоне! — наказав він. — Приведіть другого бранця.
Пан Глендон був той самий високий братчик, який витяг Джона з ліжка. Четверо інших пішли разом із ним і скоро повернулися з бранцем: дрібним, миршавим, зжовтілим чоловічком у кайданах на руках та ногах. Він мав одну брову на чолі, вдовиний клин волосся і вуса, схожі на смужку бруду під носом. Обличчя його було напухле і вкрите синцями, майже всі передні зуби вибито.
Хлопці зі Східної Варти грубо кинули бранця на підлогу. Князь Слинт насупив чоло, дивлячись на нього.
— Ти казав про цього?
Бранець блимнув жовтими очима.
— Та про чього, ще б пак.
Лише почувши голос, Джон упізнав Торохкала. «Без свого обладунку він трохи інший» — майнула думка.
— Ще б пак, — повторив дичак, — шаме чей боягуж убив Піврукого. Ще отам, у Мержляках, коли ми виштежили інших ґав і поріжали до одної. Та і його б поріжали, але він шкиглив, щоб йому дарували життя, благав, щоб ужяли до шебе. Піврукий божившя, що не дашть йому ждатишя у полон. Тоді Кворина пошматував його вовчишько, а очей доріжав горло.
Дичак подарував Джонові беззубу скривавлену посмішку і сплюнув кров йому під ноги.
— То що? — суворо насупився Янос Слинт на Джона. — Почнеш заперечувати? Або твердитимеш, що Кворин сам наказав його вбити?
— Він мені наказав… — Слова виходили тяжко. — Він наказав мені зробити усе, чого від мене вимагатимуть.
Слинт роззирнувся світлицею на інших братчиків зі Східної Варти.
— Чи не думає часом цей зух, що я з возу ріпи на голову впав, га?
— Твоя брехня, Снігу-воєводо, зараз тебе не врятує, — попередив пан Алісер Терен. — Ми з тебе, байстрюче, правду добудемо!
— Я вже сказав правду. Наші коні виснажилися до краю, Торохкало йшов по п’ятах. Кворин наказав мені обдурити дичаків і приєднатися до них. Казав, щоб я не вагався, хай чого від мене вимагатимуть. Він знав, що мене примусять його вбити. Та однак Торохкало хотів його вбити — це він теж знав.
— Ти смієш стверджувати, що великий Кворин Піврукий боявся оцієї істоти? — Слинт зиркнув на Торохкала і гучно пирхнув.
— Княжя-над-Кіштками боятьшя уші, — пробурчав дичак, але пан Глендон дав йому копняка, і той знову замовк.
— Я такого не казав! — твердо мовив Джон.
Слинт гупнув кулаком по столі.
— Я чув тебе на власні вуха! Схоже, пан Алісер зняв із тебе точну мірку. Ти брешеш крізь свої байстрюцькі зуби своїм байстрюцьким язиком. Ну то знай, що я цього не стерплю. Аж ніяк не стерплю! Ти можеш ошукати коваля-каліку, та не Яноса Слинта! О ні, це вже ні. Янос Слинт не проковтне брехню так легко. Невже ти вирішив, що в мене голова соломою натоптана?
— Я не знаю, чим натоптана ваша голова. Ясний пане.
— Снігові-воєводі ніколи не бракувало погорди, — зауважив пан Алісер. — Він убив Кворина, а його поплічники-перевертні — князя-воєводу Мормонта. Не здивуюся, коли все це — одна велика ница змова. Може, і Бенджен Старк тут теж доклав руки. Хто його зна — мо’, сидить зараз у наметі Манса Розбишаки. Ви ж цих Старків знаєте, ласкавий пане.
— Знаю! — вигукнув Янос Слинт. — Ще б пак не знаю — краще, ніж хотів би!
Джон стягнув рукавицю і показав обпечену руку.
— Я обпікся, захищаючи князя-воєводу Мормонта від упиря. А пан дядько були людиною честі, яка ніколи б не зреклася обітниць.
— Як їх не зрікся ти? — насмішкувато докинув пан Алісер.
Тут відкашлявся септон Келадор.
— Вельможний пане Слинте! — мовив він. — Цей молодик відмовився скласти обітниці належним чином, у септі. Він пішов за Стіну і проказав їх перед серце-деревом — перед богами свого батька, як каже він, але насправді перед богами дичаків!
— То боги усієї півночі, септоне, — відповів маестер Аемон чемно, але твердо. — Шляхетнії панове! Коли Донала Нойє вбили у бою, саме цей юнак, Джон Сніговій, очолив оборону Стіни і втримав її проти усієї люті дикої півночі. Він показав себе відважним, вірним та винахідливим. Якби не він, князю Слинте, ви при вашій з’яві знайшли б у цих палатах не нас, а Манса Розбишаку. Ви чините велику кривду. Джон Сніговій був особистим шафарем і зброєносцем князя-воєводи Мормонта. Його обрали для цієї служби, бо князь-воєвода побачив у ньому неабиякий хист. І я теж.
— Хист? — перепитав Слинт. — До чого хист — до зради? На його руках кров Кворина Піврукого! Нехай Мормонт йому довіряв — то й що? Я на собі відчув, що це таке — коли тебе зраджують ті, кому ти довіряв. О так, так. І звичаї вовків мені добре знайомі.