— Відки вам це відомо? — завимагав великий князь Оберин. — Чого б це Бісові ділитися такими задумами з покоївкою дружини?
— Дещо я підслухала, мосьпане, — відповіла Шая, — про дещо обмовилася пані. Та головне я чула від нього самого. Я ж була не лише покоївкою при пані Сансі, а ще і його хвойдою — всенький час, що він жив тут, у Король-Березі. На ранок весілля він потяг мене туди, де лежать драконячі черепи, і товк просто посеред тих чудовиськ. Я плакала, а він казав, що я невдячна, що не кожній дівці випадає стати королівською хвойдою. Саме тоді я почула, що він хоче стати королем. Він казав, що неборака Джофрі ніколи не спізнає нареченої так, як він спізнавав мене.
Дівчина почала схлипувати.
— А я ж у хвойди не хотіла, яснії панове! Я мала вийти заміж, ба ще й за зброєносця, лагідного, хороброго, зі шляхетної родини! Але Біс побачив мене при Зеленозубі й поставив мого нареченого в перші ряди переднього полку, а коли того вбили, він надіслав по мене дикунів, а ті притягли до нього у намет! Шагга, отой здоровань, і Тімет з випаленим оком. Він казав, що як я його не потішу, то віддасть їм, і я тішила. А потім повіз до міста, щоб я завжди була поряд, коли він схоче. І змушував робити такий сором, аж страх…
Великий князь Оберин зацікавлено підняв брову.
— Який же це такий сором?
— Такий сором, що гидко казати! — Гарненьким личком покотилася сльоза. Без сумніву, кожен чоловік у палаті негайно забажав пригорнути Шаю до грудей і подарувати розраду. — Ротом і… усіма місцями, мосці панове. Усіма, які є. Він робив, що хотів, усюди, і… наказував говорити йому, який він там великий. «Мій велетень» — мусила казати я, — «мій велетень Ланістер».
Озмунд Кіптюг зареготав першим. Борос та Мерин миттю приєдналися, а за ними Серсея, пан Лорас і стільки панів та паній, що Тиріон не брався й рахувати. Од вибуху сміху забриніли крокви і здригнувся Залізний Престол.
— Я не брешу! — вигукнула Шая. — Мій велетень Ланістер!
Накотила хвиля сміху, вдвічі гучніша за попередню. Вуста кривилися з веселощів, черева трусилися, мов холодець. Дехто реготав так страшно, що аж шмарклі летіли носом.
«Я ж усіх вас порятував» — подумав Тиріон. — «Урятував це гидке місто і ваші нікчемні життя.» У престольній палаті зібралося кількасот людей — і всі до одного зараз реготали, за винятком його батька. Принаймні, так йому здалося. Смішки справляв навіть Червоний Гаспид; Мейс Тирел мало не лускав навпіл. Але князь Тайвин Ланістер сидів між ними, наче різьблений з каменю, сплівши пальці під підборіддям.
Тиріон рушив уперед.
— ЯСНІЇ ПАНОВЕ! — щосили заволав він, аби мати хоч якусь надію бути почутим.
Батько підняв руку. Потроху в палаті запанувала тиша.
— Приберіть цю брехливу шльондру з моїх очей, — мовив Тиріон, — і ви матимете моє зізнання!
Князь Тайвин кивнув і махнув рукою. Коли золотокирейники шикувалися навколо Шаї, вона зіщулилася, наче перелякалася, а коли повели геть від стіни — її очі перестріли Тиріонові. Що це він побачив у них: сором чи страх? Йому стало цікаво, чого їй наобіцяла Серсея. «Так, ти матимеш золото і коштовності, або що ти там канючила» — подумав він, дивлячись їй у спину, що поволі віддалялася і меншала, — «та за поворот місяця королева відішле тебе розважати золотокирейників у куренях».
Тиріон підняв погляд і втупився у батькові непорушні зелені очі з цятками холодного яскравого золота.
— Винний, — мовив він, — геть винний. Ви ж це хотіли почути?
Князь Тайвин нічого не сказав. Мейс Тирел кивнув. Великий князь Оберин видався трохи розчарованим.
— То ви зізнаєтеся, що отруїли короля?
— Оце вже ні! — заперечив Тиріон. — У смерті Джофрі я не винен. Зате винен у страшнішому і огиднішому злочині.
Він ступив крок до свого батька.
— Я народився на світ! Я жив життям! Я винний у тому, що є карликом, і в сьому зізнаюся. І хай скільки разів мене за те пробачав мій добрий батечко, та я знову і знову вперто тримався своєї ганебної природи.
— Не кажи дурниць, Тиріоне! — закликав князь Тайвин. — Кажи по суті справи! Тебе судять не за те, що ти карлик.
— Тут ви помиляєтеся, ласкавий пане батьку. Мене впродовж цілого життя судять за те, що я карлик.
— Отже, тобі нема чого сказати на свій захист?
— Нема! Хіба що одне: я цього не робив. Та зараз уже шкодую. — Тиріон обернувся до палати: цілого моря блідих облич. — Шкодую, що не мав досить отрути на вас усіх! Ви примусили мене шкодувати, що я не те чудовисько, яким ви хотіли мене бачити! Я невинний, але у цьому місті правого суду мені не бачити. Ви не лишаєте мені вибору, крім прохати про нього богів. Я вимагаю суду двобоєм!