Серсея поруч із паном Грегором сама виглядала дитиною. Гора своєю велетенською поставою в обладунку справляв геть нелюдське враження. Під довгим жовтим вапенроком з трьома чорними хортами дому Клеган він ніс на собі важку панцирну броню темної сірої криці, побиту та вищерблену в битвах, а під нею — кольчугу. Напевне, далі мали бути шари вивареної шкіри та м’якої підбивки. Глухий шолом з пласким верхом було міцно прикручено до ринграфа; єдиними отворами на шоломі були вузька зорова щілина та розсип дрібних дірочок для дихання проти рота і носа. Згори на шоломі стояв сторчма кам’яний кулак.
Якщо пан Грегор і потерпав від ран, Тиріонові через дворище цього помітно не було. «Стоїть, наче різьблений зі скелі.» Обіручний меч у шість стоп завдовжки, теж вищерблений у боях, стояв устромлений у землю перед лицарем; величезні руки пана Грегора, вдягнені у зчленовані панцирні рукавиці, спиралися на захисну перечку обабіч руків’я. Коханка великого князя Оберина, побачивши його, зблідла з лиця.
— Ти хочеш битися з оцим… отим…?! — придушено вичавила з себе Еларія Піщанець.
— Я хочу оте вбити! — недбало відповів її коханий.
Стоячи на межі смерті, Тиріон почав сумніватися. Роздивляючись великого князя Оберина, він жалкував, що йому не вдалося виставити за поборника Брона, а ще краще — Хайме. Червоний Гаспид мав на собі зовсім легкий обладунок: поножі, закавраші, ринграф, наплічники, сталевий пахвинник; тіло вкривала гнучка вичинена шкіра та м’який шовк. На кольчугу з тонких кілець він одяг ще й свою блискучу мідну луску, та навіть луска разом із кільцями не давали йому і чверті того захисту, який пан Грегор мав під своїм панциром. З від’єднаним заборолом шолом великого князя був не кращий за легку мисюрку — ба навіть без носової стрілки. Круглий сталевий щит був яскраво налощений і ніс на собі простромлене списом сонце, викладене червоним, жовтим і білим золотом у поєднанні з міддю.
«Танцював би навколо, аж він зрештою втомився б рубати і не зміг підняти меча. Чи якось збив би з ніг — коли вони лежать на спині, зріст уже не важить.» Схоже, Червоний Гаспид дотримувався тих самих поглядів на мистецтво бою, що і Брон. Але сердюк не приховував, чим йому загрожує такий спосіб. «Сподіваюся, змію, тебе на цю справу напоумили усі сім дідьків. І то якнайкраще.»
Коло Башти Правиці, посередині між двома поборниками, стояв нашвидкуруч збитий поміст. На ньому сидів князь Тайвин зі своїм братом паном Кеваном. Короля Томена ніде не було видно. Принаймні за це Тиріон був вдячний високому судові.
Князь Тайвин кинув побіжний погляд на свого сина-карлика і здійняв руку. Тузінь сурмачів дмухнули у сурми, аби заспокоїти натовп. Наперед вичовгав верховний септон у високому кришталевому вінці й почав молитву до Вишнього Батька, щоб той допоміг судити по правді, та до Воїна, щоб дарував сили руці поборника за чесну справу. «Та це ж я тут чесний!» — хотів був заволати Тиріон, але знав, що лише розсмішить натовп. А йому вже до смерті набридло бути посміховиськом.
Пан Озмунд Кіптюг приніс Клеганові щита — товсту плиту з дубових дощок, облямовану чорним залізом. Коли Гора просунув руку в ремені, Тиріон побачив, що собаки Клеганів на щиті зафарбовані. Цього ранку пана Грегора боронила семикутна зірка, яку андали принесли на Вестерос з-за вузького моря і під котрою перемогли першолюдей разом з їхніми богами. «Дуже побожно, Серсеєчко. Та богів ти навряд чи купиш своїм підлабузництвом.»
Між поборниками лишалося зо двадцять сажнів відстані. Великий князь Оберин рушив швидко, пан Грегор — повільно та зловісно. «Ні, ґрунт не труситься од його кроків» — сказав собі Тиріон, — «то в мене серце гупає». Коли двоє супротивників наблизилися на чотири сажні, Червоний Гаспид зупинився і вигукнув:
— Тобі сказали, хто я такий?
— Якийсь мертв’як, — загуркотів пан Грегор крізь дихальні отвори і продовжив невблаганний наступ.
Дорнієць ковзнув убік.
— Я Оберин Мартел, великий князь дорнійський, — мовив він, коли Гора обернувся до нього, щоб не втратити з очей. — Моєю сестрою була принцеса Елія!