— Щомиті відчуваю себе невиннішим, — мовив Тиріон до Еларії Піщанець.
Великий князь Оберин підібрався ближче.
— Скажи ім’я!
Він поставив ногу Горі на груди і обіруч здійняв меча. Та що саме він хотів зробити — відтяти Грегорові голову або встромити вістря у зорову щілину — Тиріонові дізнатися не судилося.
Клеганова рука зненацька стрілила і вхопила дорнійця попід коліно. Червоний Гаспид опустив обіручника у тяжкому вбивчому ударі, але рівновага була вже втрачена, і лезо лишило тільки ум’ятину на закавраші. А тоді про меча довелося забути, бо Грегор стиснув і крутнув, зісмикуючи дорнійця просто на себе. Вони заходилися борюкатися посеред пилюки та крові; зламаний спис вимахував навсібіч. Нажаханий Тиріон побачив, як Гора охопив князя величезною ручиською і притяг до себе, наче пристрасний коханець.
— Елія Дорнійська! — почулися слова пана Грегора, коли обличчя супротивників зблизилися на відстань поцілунку. Глибокий низький голос басовито гуркотів зсередини шолома. — Я вбив її верескливого вилупка!
Вільною рукою він тицьнув у незахищене Оберинове обличчя, заганяючи сталеві пальці йому в очі.
— Потім я зґвалтував її!
Клеган увігнав кулака дорнійцеві до рота, трощачи йому зуби на скалки.
— А тоді розколов її дурну довбешку. Отак!
Коли Грегор Клеган відвів назад свого велетенського кулака, кров на рукавиці запарувала у прохолодному вранішньому повітрі. Пролунав моторошно-млосний хрускіт. Еларія Піщанець заверещала з жаху та розпачу, а Тиріонів сніданок скипів у нутрощах і ринув гарячим потоком назовні. Він і оком не змигнув, як опинився на колінах, вивергаючи шинку, ковбасу, яблучні мандрики й подвійну таріль яєчної страви з цибулею та вогненними дорнійськими перцями.
Слів батька, що прирікали його на смерть, Тиріон навіть не розчув. Та слова були вже зайві. «Я вклав своє життя до рук Червоного Гаспида, а він зронив його і розбив на друзки.» Раптом Тиріон згадав — чи не запізно — що змії не мають рук, і розреготався божевільним сміхом.
Він уже спустився до середини зміїстих сходів, коли зрозумів, що золотокирейники ведуть його не до помешкання у башті.
— То мене кидають до кам’яного мішка! — скрикнув він.
Стражники не зізволили відповісти. «А й справді — чого витрачати слова на мерця?»
Даянерис VI
Дані снідала під хурмовим деревом у садку на терасі, спостерігаючи, як її дракони ганяються одне за одним навколо верхівки Великої Піраміди, де колись стояла величезна спижева гарпія. У Меєрині було ще зо два десятки інших пірамід, але жодна не сягала й половини висоти цієї. Відти їй було видно ціле місто: вузькі криві провулки та широкі цегляні вулиці, храми та комори, халупи та палаци, бурдеї та лазні, сади та водограї, великі червоні кола бійцівських ям. А ген за мурами лежало сіро-оливкове море, звивистий Скахазадхан, сухі брунатні пагорби, спалені плодові сади, почорнілі лани. Нагорі, у садах, Дані час від часу почувалася богинею, що живе на найвищій у світі горі.
«А чи всі боги такі ж самотні? Деякі — напевне, так.» Місандея розповідала їй про Господа Злагоди, якому вклонявся «сумирний нарід» Наату. Маленька драгоманка казала, що то і є єдиний бог, який завжди був і завжди буде, що він створив місяць, зірки, землю і всіх істот на ній. «Бідолашний Господь Злагоди.» Дані його пожаліла. Напевне, так жахливо одвіку і повік жити на самоті, оточеним лише служницями-метеликами, яких ти можеш створювати і знищувати одним словом. Принаймні на Вестеросі богів було семеро, хоча за словами Візериса, деякі септони вважали їх сімома ликами одного бога, сімома гранями одного кришталя. У цьому вченні легко було заплутатися. Червоні жерці вірили у двох богів, але ті двоє вічно воювали один з одним. Це Дані подобалося ще менше — вічної війни вона не хотіла.
Місандея подала качині яйця, собачу ковбасу та пів-кухля підсолодженого вина з соком зеленого лимона. До меду злетілися мухи, але запашна свічка відігнала їх. Мухи тут, на височині, не докучали так, як у решті міста — це Дані теж подобалося у піраміді.
— Не забутися б якось дати ради цим мухам, — мовила Дані. — А чи багато мух на Нааті, Місандеє?
— На Нааті багато метеликів, — відповіла книжниця посполитою мовою. — Бажаєте ще вина?
— Ні. В мене скоро двірський прийом.
Дані дуже прихилилася душею до Місандеї. Маленька драгоманка з великими золотими очима була мудра понад свої роки. «І смілива теж. Та й як інакше їй було вижити там, де вона жила?» Одного дня Дані сподівалася побачити овіяний казками острів Наат. Місандея казала, що замість війни «сумирний нарід» кохається у музиці. Вони не вбивають нікого, навіть тварин, їдять лише плоди земні, але жодного шматочка плоті. Духи-метелики, присвячені їхньому Господу Злагоди, захищали острів од лиходіїв. Чимало завойовників прибувало до Наату, щоб скривавити мечі, але згодом усі вони хворіли та помирали. «Та не надто наатійцям допомогли метелики, коли по здобич прибули кораблі людоловів.»