Томен умочив, підписав, умочив, підписав.
— Сим пан Рольф Перчин робиться господарем замку Кастамир і підноситься до титулу князя.
Томен ретельно вивів своє ім’я.
«Краще б я пішов до пана Ілина Пейна» — подумав Хайме. Королівський Правосуд не був йому таким другом, як Марбранд, а побив би, мабуть, ще й лютіше, до крові… зате без язика не зміг би хвалитися. А від пана Аддама достатньо буде побіжного слова за кухлем вина, і скоро весь світ знатиме, який він тепер нікчема. «Пан Регіментар Королегвардії.» Тьху, гидкий і жорстокий жарт… хай і не такий жорстокий, як присланий батьком подарунок.
— Се є ваше королівське пробачення князеві Гавену Вестерліну, його пані дружині, їхній доньці Джейні, що повертає їм королівський мир та захист, — мовив пан Кеван. — Се є пробачення князеві Джоносу Бракену, господареві на Камінному Заплоті. Се є пробачення князеві Вансу. Се для князя Добручая. Се для князя Мутона, господаря на Дівоставі.
Хайме зіп’явся на ноги.
— Здається, пане дядьку, ви міцно тримаєте справи держави у руках. Залишаю його милість вашим турботам.
— Воля твоя. — Пан Кеван теж підвівся. — Хайме, ти мусиш піти до батька. Ця сварка між вами…
— …то їхня вина. І блазенські дарунки її не замирять. Скажіть їм самі, якщо зможете хоч на мить одірвати від Тирелів.
Дядько виглядав глибоко стурбованим.
— Але ж дарунок був присланий од щирого серця! Ми гадали, він тебе розрадить та заохотить…
— До чого? Відростити нову руку?
Хайме обернувся до Томена. Новий король мав такі самі золоті кучері та зелені очі, як його покійний брат Джофрі, але в іншому не поділяв з ним майже нічого спільного. Малий був опецькуватий, мав кругле рожеве личко і навіть полюбляв читати. «Оцьому моєму синові ще й дев’яти немає. Він хлопчина, не чоловік.» Повноправним господарем престолу та держави він стане лише за сім років. А до того часу королівство міцно триматиме у руках його вельможний пан дідусь.
— Пане королю, — запитав Хайме, — чи маю я ваш дозвіл піти?
— Якщо хочете, пане дядечку. — Томен озирнувся на пана Кевана. — Пане дідусю, можна, я тепер прикладу печатку?! Будьте ласкавенькі!
Втискати королівську печатку в гарячий віск — то наразі була улюблена державна справа короля з усіх йому довірених.
Хайме обернувся і закрокував геть із дорадчої палати. За дверима він знайшов на чатах струнко витягнутого пана Мерина Транта у білій лусці та сніжному корзні. «Якби оцей дізнався, який я тепер нікчема… якби Кіптюг або Блаунт лишень почули…»
— Стійте тут, доки його милість не скінчить справи, — наказав Хайме, — а тоді супроводьте до Маегорового Острогу.
Трант схилив голову.
— Воля ваша, пане Регіментарю.
Зовнішнє дворище цього ранку було гамірне і переповнене людом. Хайме пішов до стаєнь, де побачив чималий загін вояків, що сідлали коней.
— Шкарбане! — покликав він. — То ти що, вже їдеш?
— Зараз панна сядуть у сідло, та й рушимо, — відповів Сталевий Шкарбан Вальтон. — Мосьпан князь Болтон чекають. А ось і панна.
З дверей стайні машталір вивів прегарну сіру кобилу, на спині якої сиділа худорлява дівчина з запалими очима, загорнута у важку кирею. Колір кирея мала сірий, як і сукня під нею, з облямівкою білого єдвабу. Застібка на киреї зображувала вовчу голову з вузькими опаловими очима. Довге брунатне волосся дівчини безладно сплуталося під вітром. Хайме помітив, що личко вона мала гарненьке, але очі — сторожкі та сумні.
Побачивши його, панна схилила голову.
— Пане Хайме, — мовила вона тоненьким боязким голосочком. — Дякую за ласку — ви прийшли мене проводити.
Хайме придивився ближче.
— Хіба ми знайомі? — запитав він.
Дівчина закусила губу.
— Ви, напевне, забулися, ясний пане, адже я була зовсім маленька… та все ж мала честь стрічати вас у Зимосічі, де їхня милість король Роберт відвідували мого пана батька, князя Едарда. — Вона опустила великі карі очі й промимрила. — Мене звати Ар’я Старк.
Хайме ніколи не звертав особливої уваги на Ар’ю Старк, та все ж йому здалося, що дівчина перед ним має бути від неї старша.
— Скільки я пам’ятаю, вам скоро виходити заміж, чи не так?
— Так, я обіцяна синові князя Болтона, Рамзаєві. Раніше він був Сніговій, але їхня милість король зробили його Болтоном. Кажуть, мій наречений дуже хоробрий. Це велике щастя для мене.
«Відки ж тоді такий нажаханий голос?»
— Бажаю вам подружнього щастя, ясна панно.
Хайме обернувся до Сталевого Шкарбана:
— Ти отримав усі гроші, як було обіцяно?