З-за дерев з’являлося дедалі більше людей — вже не лише лицарів, а й легких кінних охотників, стрільців, щитників у шкіряних кубраках та мисюрках. Спершу їх були десятки, тоді стали сотні. Над головами в них майоріли прапори; Джон не бачив усіх знаків, бо вітер тріпав їх надто люто, але помітив морського коника, поле у пташках, кільце квітів. І жовте, дуже багато жовтого — жовті прапори з якимось червоним малюнком. Чий то герб, якого князя чи володаря?
На сході, на півночі, на північному сході — усюди Джон бачив, як загони наскочників намагаються стати до бою, але нападники розганяють і розтоптують найменший опір. Вільний нарід і досі переважав їх числом, але прибульці мали сталеві обладунки та важких коней. У найглибшій гущавині бою Джон побачив Манса, що стояв у стременах — чорно-червоний кобеняк і шолом з круковими крилами не дозволяли сплутати його ні з ким. Здійнявши меча, він закликав до себе людей, і тут у його загін врізався клин лицарів зі списами, мечами та сокирами. Мансова кобила стала дибки, хвицяючи копитами, у груди її поцілив спис, і сталева хвиля потопила Манса з головою.
«Все скінчено» — подумав Джон, — «вони зламалися». Дичаки бігли навтіч, кидаючи зброю; рогоноги і печерники, тенни у спижевій лусці… усі тікали, рятуючи життя. Манса вже не було видно. Хтось вимахував головою Харми, наколотою на жердину. Тормундові лави змішалися. Трималися тільки велетні на мамутах, схожі на волохаті острови у червоному залізному морі. Вогонь перебігав від намету до намету; займалися і деякі з високих сухих сосен. Крізь дим на очі з’явився ще один клин важких вершників на конях з ладрами. Над ними маяли найбільші прапори з усіх — королівські корогви завбільшки з добряче простирадло. Один прапор був жовтий з довгими загостреними язиками; він зображував палаюче у вогні серце. Інший скидався на лист битого золота; ним під вітром бігли жваві хвилі, а на хвилях танцював чорний олень.
«Роберт!» — подумав Джон і на одну божевільну мить згадав бідного Овейна. Та коли залунали сурми, і лицарі ринули вперед, за бойовий клич їм правило інше ім’я:
— Станіс! Станіс! СТАНІС!
Джон відвернувся від лицарів і пішов до намету.
Ар’я XIII
Ззовні корчми на попсованій дощами та вітрами шибениці крутилися і торохтіли жіночі кістки.
«Я знаю цю корчму.» Але тоді, коли вона тут ночувала разом із сестрою Сансою під невсипущим оком септи Мордани, шибениця перед дверима ще не стояла.
— Не треба туди йти, — раптом вирішила Ар’я, — там можуть бути привиди.
— Ти хоч знаєш, як довго я вже вина не пив? — Сандор стрибком злетів з коня. — І незле було б дізнатися, хто зараз на рубіновому броді. Якщо хочеш — лишайся при конях, мені на те сракою сісти.
— Що як вас упізнають? — Останнім часом Сандор не давав собі клопоту ховати обличчя від подорожніх, наче проказував: «витріщайтеся, впізнавайте — мені байдуже». — А як упізнають, то ще й у полон схочуть взяти!
— Хай спробують.
Він послабив меча у піхвах і штовхнув двері.
Ар’я ще ніколи не мала кращої нагоди втекти. Поїхати геть верхи на Боягузці, ще й Морока забрати. Вона закусила губу, постояла, тоді відвела коней до стайні й пішла слідом за Сандором.
«Вони його знають.» Про це їй сказала тиша. Але не те було найгірше, а те, що вона знала їх. Не кощавого корчмаря, не жінок, не селян коло вогню. А інших — вояків. Цих вояків вона знала аж надто добре.
— Пана брата шукаєш, Сандоре? — Долоня Полівера полізла була під сукню дівчини, що сиділа в нього на колінах, та хутко повернулася.
— Шукаю кухоль вина. Гей, корчмарю! Глек червоного!
Клеган жбурнув на підлогу жменю мідяків.
— Не хочу собі клопоту, пане лицарю, — запобігливо проказав корчмар.
— Не клич мене лицарем — то й не матимеш. — Вуста його смикнулися. — Ти що, йолопе, геть глухий? Я питав вина!
Коли корчмар побіг по вино, Сандор гарикнув йому вслід:
— І два кухлі! Дівчисько теж пити хоче!
«Їх лише троє» — подумала Ар’я. Полівер подарував їй побіжний погляд, хлопчина коло нього взагалі на неї не дивився, зате третій витріщався довго і важко. То був чолов’яга середнього зросту та будови, з таким пересічним обличчям, за яким нелегко вгадати вік. «Лоскотун. Тут одразу і Лоскотун, і Полівер.» Хлопчина був зброєносцем, якщо судити з років та одягу. На одному боці носа в нього сидів великий білий прищ, на лобі — ще кілька червоних.