— То куди зараз? — запитала Ар’я.
— До Солепанви. — Сандор важко сперся великою долонею їй на плече, щоб не впасти. — Дістань вина, вовчисько. І гроші з них позбирай, стануть у пригоді. Якщо у Солепанві є кораблі, попливемо до Долини морем.
Вуста його смикнулися, скривилися; кров рясніше потекла звідти, де було вухо.
— Мо’, тітка Ліза ще й одружить тебе з малим Робертом. Ото гульну на вашому весіллі!
Хорт був зареготав, але регіт негайно змінився стогоном. Коли настала мить їхати, без Ар’їної допомоги він не зміг сісти на Морока. Навколо шиї Клеган затягнув смужку полотна, ще одну — навколо стегна. З кілочка коло дверей Хорт забрав кирею зброєносця — зелену, з зеленою стрілою на білому кутнику. Одежину він зібгав і притулив до вуха, де вона скоро зробилася червоною. Ар’я побоювалася, що Клеган впаде, щойно рушить у дорогу, та він якось примудрився утриматися в сідлі.
Зустрічатися з тими, хто тримав рубіновий брід — хай хто вони були — їх аж ніяк не вабило, тому замість королівського гостинця Ар’я та Хорт звернули на південний схід і поїхали зарослою бур’яном ріллею, лісом та болотами. Берегів Тризуба вони досягли аж за декілька годин. Щойно припинило дощити, річка повернулася до свого неквапного плину звичним річищем; каламутні вири зникли, як не було. «Річка теж утомилася» — подумала собі Ар’я.
Трохи оддалік води вони знайшли кілька плакучих верб поміж вивітрених скель. Дерева та скелі разом утворювали такий собі природний дитинець, де можна було сховатися і від річки, і від погоні.
— Годяще, — мовив Хорт. — Напувай коней, а тоді збери дров до багаття.
Злізаючи з коня, він мусив ухопитися за гілку, аби не впасти.
— Хіба дим не побачать?
— Хто захоче нас знайти, тому досить буде і мого кривавого сліду. Давай, ворушися: коні, потім багаття. Але найперше неси міх із вином.
Коли вогонь запалав, Сандор прилаштував шолома серед гарячих язиків, випорожнив у нього половину міха і важко відкинувся на вкритий мохом камінь, наче вже не сподівався підвестися. Ар’ю він змусив випрати зброєносцеву кирею і порізати її на смужки, які теж укинув до шолома.
— Якби я мав ще вина, то впився б до смерті, щоб очі й світу не бачили. Може, надіслати тебе до того клятого заїзду по зайвий міх? Чи по три?
— Нізащо! — твердо заперечила Ар’я.
«А він би надіслав, хіба ні? Якщо справді надішле, то я лишу його тут і втечу світ за очі.»
Побачивши переляк на її обличчі, Сандор зареготав.
— Та я жартую, дівчисько-вовчисько! То в мене жарти такі. Знайди мені паличку, отаку завдовжки і не надто товсту. І болото з неї змий — ненавиджу жерти грязюку.
Перші дві йому не сподобалися; поки Ар’я шукала таку, щоб його задовольнила, вогонь обсмалив собачий писок аж до очей, а всередині шолома шалено завирувало вино.
— Візьми з мого згортка кухоль і налий до половини, — наказав Хорт. — Але обережно. Перекинеш того клятого шолома — таки надішлю по вино до корчми. Бери вино і лий на мої рани. Що скажеш: упораєшся?
Ар’я кивнула головою.
— То чого стовбичиш, наче тобі заціпило? — загарчав він.
Уперше наповнюючи кухля, Ар’я торкнулася заліза кісточками пальців, миттю обпеклася аж до пухирів і мусила закусити губу, щоб не заверещати. Хорт для того самого затиснув між зубів паличку. Ар’я почала лити: спершу на глибокий поріз у стегні, потім на менший — ззаду шиї. Коли вона порала ногу, Сандор стиснув правицю в кулак і щосили гатив по землі, а як справа дійшла до шиї, то перекусив паличку навпіл, і Ар’я мусила шукати нову. В очах його вирував жах.
— Одверніть голову!
Ар’я спрямувала червону цівочку на слизьку скривавлену плоть того місця, де колись було вухо. Щокою поповзли мацаки брунатної крові та червоного вина. Отоді Клеган закричав, незважаючи на паличку. І зомлів од болю.
Що робити далі, Ар’я мусила здогадуватися самотужки. Вона виловила з дінця шолома смужки, нарізані з киреї зброєносця, і перев’язала ними рани. Щоб зупинити кров з вуха, довелося замотати половину голови.
Тим часом на Тризубі сутеніло. Ар’я пустила коней пастися, тоді стриножила їх на ніч і влаштувалася якнайзручніше у западині між двох скель. Вогнище вигоріло і згасло. За гіллям дерев Ар’я бачила місяць, що плив понад головою.
— Пан Грегор Гора, — вимовила вона тихо. — Дунсен, Любчик Раф, пан Ілин, пан Мерин, королева Серсея.
Викинути зі списку Полівера та Лоскотуна — то було чудернацьке відчуття. І Джофрі теж. Вона раділа його смерті, але шкодувала, що не бачила її на власні очі, або й не вбила власноруч. «Полівер казав, що його вбила Санса. І Біс.» Чи може таке бути? Адже Біс — Ланістер, а Санса… «Шкода, що я не можу перекинутися на вовка, відростити крила і полетіти геть.»