Якщо Санси теж більше нема, то на світі не лишилося Старків, окрім неї. На Стіні за кілька тисяч верст служить Джон, але ж він — не Старк, а Сніговій. А всі ті дядьки та тітки, до яких її хотів одвезти Хорт — вони теж не Старки. Вони — не її вовча зграя.
Сандор застогнав, і Ар’я перекотилася на бік подивитися. Раптом вона зрозуміла, що викинула зі списку і його ім’я теж. Цікаво, навіщо? Ар’я спробувала згадати Мику, але у пам’яті не спливло навіть його обличчя. Та й знала вона його недовго. «Ми лише гралися дерев’яними мечами… і більше нічого.»
— Хорт, — зашепотіла вона і додала, — валар моргуліс.
Може, до ранку він уже й помре. Хтозна.
Та коли крізь дерева просочилося бліде вранішнє світло, Клеган сам збудив її носаком чобота. Їй тим часом наснилося, що вона знову вовчиця — женеться за конем без вершника угору схилом пагорба, зі зграєю за спиною. Але тоді, коли вони вже наблизилися для рішучого кидка, Клеганова нога повернула її зі сну.
Хорт був слабий, рухався повільно і незграбно. У сідлі він зігнувся і рясно пітнів, з вуха крізь перев’язку спливала кров. Останні його сили забирали намагання не впасти з Морока; Ар’я сумнівалася, що в ту мить Клеган зумів би здійняти меча для оборони, якби раптом налетіла погоня від Гори. Вона сторожко роззирнулася з-за плеча, та нікого позаду не побачила, крім ґави, що перелітала з одного дерева на інше. А єдине, що чулося навколо, був плин річки.
Ще й полудень не настав, як Сандора Клегана почало хилити у сідлі. Лишалося ще кілька годин світлого дня, коли Хорт забажав зупинитися.
— Відпочити мені треба, — тільки й сказав він, а коли злазив з сідла, то таки впав і, не намагаючись підвестися, поповз до дерева та притулився до стовбура.
— Бодай би мені у пеклі згоріти! — вилаявся він. — Бодай би мені згоріти у всіх клятих семи пеклах!
Упіймавши Ар’їн погляд, він додав:
— А тебе, дівчисько, я б живою оббілував за кухоль вина.
Замість вина Ар’я принесла йому води. Він випив трохи, пожалівся на смак болота і зомлів у важкому хворобливому сні. Коли Ар’я його торкнулася, то відчула страшний жар і понюхала перев’язки, як робив маестер Лювин, коли лікував їй уразки чи подряпини. З обличчя кровило найгірше, але найхимерніші пахощі поширювала рана на стегні.
Ар’я не знала, чи далеко лишилося до тієї Солепанви і чи зможе вона знайти її самотужки. «Мені й убивати його не треба — лишень кинути тут і втекти, а помре він сам. Здохне від лихоманки і лежатиме тут під деревом до кінця днів.» Та все ж краще вбити його самій. Убила ж вона у корчмі зброєносця, котрий лише вхопив її за руку. А Хорт убив Мику. «Мику і ще безліч людей. Таких, як Мика — напевне, кількасот.» Мабуть, убив би й її, якби не надія на викуп.
Голка, витягнута з піхов, срібно заблищала — принаймні Полівер добре її порав і тримав гострою. Ар’я мимоволі, навіть не думаючи, обернула тулуб боком, у стійку водотанцівниці. Сухе листя хрупнуло під ногами. «Стрімка, мов змія» — подумала вона. — «Гладенька, мов літній шовк.»
Хорт розплющив очі.
— Ти пам’ятаєш, де серце? — запитав він хрипким шепотом.
Вона застигла, мов камінь.
— Я… я лише…
— Не бреши! — загарчав він. — Ненавиджу брехунів. А понад усе — нещирих сцикунів. Не барися — роби свою справу.
Коли Ар’я не ворухнулася, він мовив:
— Я вбив твого різниченка. Розрубав його трохи не навпіл, а потім із того реготав.
Він видав якийсь дивний звук. Ар’я не одразу втямила, що то він схлипнув.
— Маленька пташечка, твоя гарненька сестричка… я стояв там у білій кирейці й дозволяв її бити. Я примусив її співати — а сама ж вона не хотіла, упиралася. Я хотів її забрати з собою. Аби ж забрав! То уграв би до крові, вирізав серце і кинув при дорозі… але нізащо не віддав би тому клятому курдупелю.
Обличчя його перекосила судома болю.
— Ти змушуєш мене благати, сучко? Роби справу! Подаруй мені милосердя… помстися за свого Смика…
— За Мику! — Ар’я ступила крок назад. — Ви не заслуговуєте на дарунок милосердя.
Хорт дивився, як вона сідлає Боягузку, яскравими та блискучими від лихоманки очима. Не зробив жодного руху підвестися й зупинити її. Але коли вона сіла у сідло, сказав:
— Справжні вовки добивають поранених тварин.
«От хай тебе і знайдуть справжні вовки» — подумала Ар’я. — «Сонце сяде, то вони тебе винюхають.» Тоді він дізнається, що вовки роблять хортам.
— Не сокирою було мене бити, — мовила вона, — а мати мою рятувати.