І ось перед ним лишився тільки ватажок — великий сірий самець із писком, щойно скривавленим у м’якому череві здобичі. На писку виднілася й біла сивина — вовк був старий. Але коли він розтулив щелепи, з-поміж зубів потекла червона слина.
«Він не знає страху» — подумав принц, — «так само, як я». Бій обіцяв бути добрим. Вони кинулися один на одного.
Билися вовки довго: качалися корінням, камінням, впалим листям, розкиданими оленячими нутрощами, шматували один одного зубами та кігтями, розчіплялися, кружляли навколо, кидалися у бійку знову. Принц був більший та сильніший, але родич мав свою зграю. Самиця нишпорила поблизу, нюхала й бурчала; коли ж її самець відстрибував скривавлений, то підсовувалася сама, обороняючи його. Час від часу в бійку втручалися інші вовки: намагалися вкусити ногу або вухо, коли принц дивився у інший бік. Один розсердив його так, що принц крутнувся вихором чорної люті й вирвав нападникові горлянку; решта зграї більше до нього не потикалася.
Нарешті, коли крізь зелене й золоте гілля вже просякало останнє червоне світло дня, старий вовк ліг утомлено у грязюку і перекотився на спину, показуючи горло та живіт. То був знак покори.
Принц понюхав його і вилизав кров з хутра та пораненої плоті. Коли старий вовк тихенько заскиглив, лютововк відвернувся геть. Він був дуже голодний, і на нього чекала тепер уже його здобич.
— Ходор.
Від раптового звуку він спинився і загарчав. Вовки роздивлялися його зелено-жовтими очима, яскравими у останньому західному сонці. Ніхто з них нічого не чув. То був дивний вітер, який шумів тільки у його вухах. Принц занурив щелепи у живіт оленя і вирвав шмат м’яса.
— Ходор-ходор.
«Ні» — подумав він. — «Ні, не хочу.» То була думка хлопчика, вже не лютововка. Ліс темнів навколо, аж поки не лишив самі бляклі тіні дерев і блиск очей родичів. Крізь ті очі, позаду них він роздивився вишкір на великому обличчі, кам’яне склепіння зі стінами, поплямованими салітрою. Теплий насичений смак крові танув на язику. «Ні, не треба, я ж хочу їсти, я хочу, я хочу…»
— Ходор-ходор-ходор-ходор-ходор, — наспівував собі Ходор, трусячи його легенько за плечі — вперед-назад, вперед-назад. Він намагався бути ласкавим, як завше, але ж мав сажінь зросту і стільки сили, що й сам її не розумів. Бранові зуби аж застукотіли від струсу.
— Ні! — заволав Бран сердито. — Облиш мене, Ходоре! Я вже тут, я тут!
Ходор припинив трусити, дивлячись зачудовано.
— Ходор?
Ліс із вовками зовсім пропав з очей. Бран повернувся у вогкий підвал стародавньої сторожової вежі, занедбаної, мабуть, із тисячу років. Та її вже й вежею ніхто б не назвав. Навіть обвалене і розкидане каміння так заросло мохом і плющем, що помітити його можна було, тільки стоячи зверху. «Розваль-Вежею» нарік це місце Бран, але Мейра таки примудрилася відшукати шлях до підвалу.
— Тебе не було надто довго.
Йоджен Троск мав тринадцять років від народження, а відтак був на якихось чотири роки старший від Брана і не надто вищий, хіба що на вершок чи два. Зате він умів розмовляти поважно і вагомо, від чого здавався старшим та мудрішим, ніж насправді. Стара Мамка у Зимосічі за це кликала його «дідусиком».
Бран скривився на нього.
— Я хотів їсти.
— Мейра скоро повернеться і принесе вечерю.
— Мені вже остогидли ті жаби!
Мейра була жабоїдкою з Перешийку, і Бран не мав би тримати на неї зла за те, що вона ловить так багато жаб. Але все ж таки…
— Я хотів з’їсти оленя.
На мить він пригадав його смак — смак крові та сирого солодкого м’яса. Рот наповнився слиною. «Я бився за нього у двобої. І переміг. Так, я переміг!»
— Ти лишив позначки на деревах?
Бран зашарівся. Йоджен завжди загадував йому щось робити на той час, коли він розплющував третє око і опинявся у Літовій шкурі: подерти пазурами кору дерева, упіймати зайця і, не з’ївши, принести у зубах, викласти кілька каменів у рядок. «Усілякі дурниці.»
— Я забув! — зізнався він.
То була правда: він справді хотів і намірявся зробити те, що просив Йоджен, але щойно ставав вовком, як воно припиняло бодай щось важити. Адже стільки треба було побачити, понюхати… цілий зелений світ чекав на свого мисливця. А як же ж він бігав! Нічого кращого за вільний біг лісом не було в світі — хіба що гонитва за здобиччю.
— Я ж був принцем, Йоджене, — мовив він старшому хлопцеві. — Принцем, князем лісу!
— Ти й справді принц, — м’яко нагадав йому Йоджен. — Ти пам’ятаєш, хіба ні? Скажи мені, хто ти такий.