— Нікого? — захрипів він. — Тобто як це — не хоче нікого бачити?
Голос його лунав глухо, наче крізь мокру ганчірку, навіть у власних вухах. Якусь хвилину стіни та меблі запаморочливо коливалися і крутилися навколо.
— Нікого, крім неї, — додав Саладор Саан, і Давос не мусив перепитувати, кого саме. — Друже мій, ти себе втомлюєш. Тобі треба лежати у ліжку, а не слухати Саладора Саана. Лягти у ліжко, вкритися ковдрами, на груди поставити гарячі припарки і випити ще вина з гвоздикою.
Давос хитнув головою.
— Та нехай, обійдуся. Скажи мені, Саладоре, я мушу знати. Нікого, крім Мелісандри?
Лисенієць довго роздивлявся його з сумнівом у очах, а тоді неохоче продовжив:
— Сторожа не пускає нікого іншого, навіть його королеву і маленьку дочку. Служники носять страви, а їх ніхто не їсть.
Він нахилився уперед і стишив голос.
— Дивні я чув балачки, друже… про голодні вогні усередині гори, про те, як Станіс і червона жінка ходять туди разом дивитися на полум’я. Там є проходи і глибокі ями, кажуть люди, і таємні сходи до серця гори — до таких гарячих місць, куди тільки вона може ходити неопалимою. Таких чуток цілком досить, щоб нещасному старому з жаху подеколи навіть шматок у горло не ліз.
«Мелісандра.» Давос затремтів.
— Усе те зробила з ним червона жінка, — мовив він. — Вона надіслала вогонь спалити нас, покарати Станіса за те, що лишив її позаду, провчити… показати йому, що без її химороді король не має надії на перемогу.
Лисенієць вибрав з миски велику тлусту оливку.
— Ти не перший, хто таке каже, мій друже. Але якби я був на твоєму місці, то не казав би так голосно. Дракон-Каменем тиняється безліч отих королевиних людей, а вони мають гострий слух і ще гостріші ножі.
Він укинув оливку до рота.
— Ножа я й сам маю. Капітан Хоран мені подарував.
Давос витяг кинджал і поклав на стіл між ним і Сааном.
— Цей ніж годиться вирізати Мелісандрі серце. Якщо вона його має.
Саладор Саан виплюнув оливкову кісточку.
— Давосе, добрий Давосе, ти не кажи таких речей навіть жартома!
— Які ще в дідька жарти? Я хочу її вбити.
«Якщо її можна вбити зброєю смертних.» А цього Давос не був певний. Він бачив на власні очі, як старий маестер Кресен вкинув отруту їй у вино, і вони обоє випили зі смертельної чари, але помер лише маестер, а червона жриця вижила. «Але ножем у серце… співці кажуть, що навіть гемони з пекла помирають від холодного заліза.»
— Небезпечні балачки ти ведеш, мій друже, — попередив Саладор Саан. — Я таки думаю, що тебе ще не відпустила болячка з моря. Лихоманка спекла тобі мізки, таки-так. Ти краще лягай у ліжко і довго-довго спи, аби тобі зміцніло здоров’я.
«І послабла рішучість.» Давос став на ноги. Його справді трохи трусила лихоманка і паморочилося у голові. Але йому було байдуже.
— Ти старий слизький шахрай, Саладоре Саане, але кращого від тебе друга я не маю.
Лисенієць попестив гостру сріблясту борідку.
— То ти лишишся гостювати в свого кращого друга, так?
— Ні, я піду. — Давос закашлявся.
— Підеш? Та ти лишень подивися на себе! Кашляєш, тремтиш, а сам худий, як тріска, і зовсім немічний. Куди ти такий підеш?
— До замку. Там у мене є куток з постіллю і син.
— І червона жінка, — підозріливо вимовив Саладор Саан. — Вона теж є у тому замку.
— І вона теж. — Давос вклав кинджала до піхов.
— Ти цибульний перемитник, друже! Хіба це твоя справа — підкрадатися й тицяти ножем? А ще ти хворий — як ти втримаєш того ножа? Знаєш, що тобі зроблять, якщо упіймають? Ми там горіли на річці, а королева тут палила зрадників. «Слуги пітьми» — ось як вона кликала тих бідолах. А червона жінка співала, поки підпалювали багаття.
Давос не здивувався. «Я знав» — подумав він, — «знав і без нього».
— Вона узяла з підвалів князя Сонцезора, — здогадався він, — і синів Губарда Кручака.
— Таки-так. І спалила їх. І тебе теж спалить. Якщо ти вб’єш червону жінку, тебе спалять задля помсти. А якщо не впораєшся, тебе спалять за спробу. Вона співатиме, а ти верещатимеш, а потім помреш. А ти ж щойно повернувся до життя!
— Тому я і повернувся, — відповів Давос. — Саме задля цього. Щоб покласти край Мелісандрі з Асшаю та її чорним справам. Навіщо б море виплюнуло мене зі свого черева? Ти знаєш Чорноводу затоку незгірш мене, Саане. Жоден керманич при здоровому глузді ніколи не поведе корабель крізь списи морського царя, бо розтрощить собі дно. «Танок Шаяли» ніколи б не опинився поруч зі мною випадково.