— Його приніс вітер, — уперто наполягав Саладор Саан, — вітер, та й годі! Вітер відніс галеру надто далеко на південь.
— А хто надіслав цей вітер? Кажу тобі, Саладоре — до мене промовляла Матір.
Старий лисенієць блимнув очима.
— Та ж твоя мати скільки років як померла…
— Вишня Мати, Саане! Вона благословила мене сімома синами, а я дозволив її спалити. Вона сама розмовляла до мене. «Ми викликали вогонь» — казала вона. І тінь. Ми викликали ще й тінь. Я на власних веслах провіз Мелісандру до Штормоламу і бачив, як вона виродила пекельне жахіття.
Давос досі бачив у нічних жахах, як кощаві чорні руки витикаються між її стегон і допомагають істоті вивільнитися з великого круглого черева.
— Вона вбила Кресена, князя Ренлі, хороброго воїна Корнія Пенроза. І моїх синів теж. Час тепер їй загинути від чиєїсь руки.
— Від чиєїсь, так, — погодився Саладор Саан. — Але не твоєї! Ти слабкий, наче дитина, і геть не воїн. Благаю тебе, лишайся тут. Ми побалакаємо, попоїмо, а тоді, може, попливемо до Браавосу і винаймемо для цієї справи Безликого, чому б ні? Але ти сам… ні, ти мусиш сісти і попоїсти.
«Він робить справу тільки важчою» — втомлено подумав Давос, — «наче вона від початку була легкою».
— Жага помсти переповнює мене, Саладоре. Ніщо більше не вміщується — навіть їжа не лізе до рота. Відпусти мене. Заради нашої дружби — побажай, щоб мені щастило, і відпусти.
Саладор Саан рвучко зіп’явся на ноги.
— Ніякий ти мені не друг — ось що я тобі скажу. Коли ти загинеш, хто муситиме везти твій прах і кістки до твоєї пані дружини і розповідати їй, як вона втратила чоловіка і чотирьох синів? Старий нещасний Саладор Саан, ось хто! Та нехай, хоробрий пане лицарю — біжи собі до своєї могили. Я зберу твої кісточки у лантух і віддам решті твоїх синів — аби мали що носити у мішечках на шиї. — Він сердито махнув рукою з перснями на усіх пальцях. — Іди собі. Забирайся геть, куди сам знаєш!
Давосові не хотілося прощатися у такий спосіб.
— Саладоре…
— Та йди вже! Краще б ти, звісно, лишився зі мною. Але якщо вже надумався, то іди геть.
І Давос пішов. Шлях від «Рясного врожаю» до брами Дракон-Каменя виявився довгий та самотній. Припортові вулиці, де колись юрмилися вояки, жеглярі та різний простолюд, були порожні та покинуті. Раніше Давос мусив обережно пробиратися між верескливих паців та голих дітлахів, а зараз під ноги кидалися хіба що щури. Самі ж ноги під ним трусилися, наче драглі, ще й тричі нападав такий кашель, що він мусив спинятися і відпочивати. Ніхто не рушив йому на поміч, ніхто навіть з вікна не визирнув поглянути, що робиться. Вікна були забрані віконницями, двері засунуті від усіх чужих, і більше половини будинків несли на собі ознаки жалоби. «До гирла Чорноводи увійшло кілька тисяч, а повернулося кількасот» — подумав Давос. — «Мої сини пішли в інший світ не самі. Хай хоч Мати на небі зглянеться на усі загиблі душі.»
Досягнувши замкової брами, Давос знайшов її зачиненою. Він загупав кулаком по дереві, зміцненому сталевими нютами, але відповіді не отримав. Тоді загуркотів ногами, знову і знову. Нарешті на верхівці башти-стрільниці з’явився арбалетник і визирнув донизу між двома височезними химерами.
— Хто там?
Давос відкинув голову назад і склав долоні навколо рота.
— Лицар Давос Лукомор! Хочу бачити його милість короля!
— Ти п’яний, абощо? Іди геть і не гримай!
А Саладор Саан його попереджав… Давос спробував зайти з іншого боку.
— То покличте мого сина! Його звуть Деваном, він служить зброєносцем при нашім пані королі!
Стражник насупив брови.
— Хто ви такий, кажете?
— Давос! — крикнув він у відповідь. — Цибульний лицар!
Голова зникла, та за мить повернулася.
— Забирайся геть, брехло! Цибульний лицар загинув на річці. Корабель його згорів дощенту.
— Корабель згорів, — погодився Давос, — але капітан вцілів, і осьо стоїть перед тобою. А хіба за сотника на цих воротях вже не Ятек?
— Хто?
— Ятек Ожина. Він мене добре знає.
— Не чув про такого. Мабуть, його вже на світі немає.
— А князь Читрин?
— Цього знаю. Згорів на Чорноводі.
— Віл-на-Гачку? Гал Кендюх?
— І один, і другий мертві, — відповів арбалетник, але на обличчі його з’явився раптовий сумнів. — Ану чекайте.
І зник знову.
Давос чекав. «Немає, нікого вже немає» — майнула млява думка. Він згадав, як з-під укритої плямами жиру сорочки неодмінно витикалося біле черево Гала, як на обличчі Віла з’явився довгий шрам від риболовного гачка, як Ятек завжди ламав шапку перед кожною жінкою — хоч п’яти років, а хоч п’ятдесяти, хоч підло вродженою, а хоч із найвельможніших.