— Пан батько не відрізали б вам жодного пальця.
— Вам краще знати, паничу.
«Роберт був інший, ніж Станіс, то вже напевне. А хлопець добряче схожий на батька. І на Ренлі теж.» Ця думка його збентежила.
Хлопчик хотів сказати ще щось, але тут почулися кроки. Давос обернувся. Садовою стежкою сходив пан Аксель Флорент із десятком стражників у повстяних каптанах, що несли на грудях полум’яне серце Господа Світла. «Королевині люди» — подумав Давос. На нього накотив новий напад кашлю.
Пан Аксель був кремезний коротун з грудьми, як барило, товстими руками, кривими ногами та пасмами волосся з вух. Дядько королеви служив каштеляном Дракон-Каменя вже ціле десятиріччя і завжди розмовляв до Давоса чемно та приязно, бо знав, що князь Станіс до того ласкавий. Але зараз у його голосі не чулося ані приязні, ані навіть чемності.
— Ти диви, кого це нам до берега прибило! Пана Давоса! Таке щастя, а ми й не чекали!
— Цибуля не тоне, пане Акселю. Ви прийшли відвести мене до короля?
— Я прийшов відвести вас до підземелля. — Пан Аксель майнув рукою стражникам. — Схопіть його і відберіть кинджала! Він заміряється ним на життя нашої пані.
Хайме II
Хайме помітив корчму першим. Головна її будівля обіймала південний берег, де річка робила вигин. Довгі низькі відгалуження тягнулися вздовж води, мовби чиїсь мацаки прагнули вловити подорожніх, що пливли униз течією. Нижній поверх був складений з сірого каменю, верхній — з білених колод, а дах — із черепиці. Показалася і стайня теж, а ще виноградник з важкими від ягід лозами.
— З димарів не йде дим, — зауважив він, поки наближався берег. — А у вікнах нема світла.
— У корчмі ще господарювали, коли я її минав, — мовив пан Клеос Фрей. — Тут варили добре пиво. Може, трохи збереглося у льосі.
— Може, тут і люди є, — додала Брієнна. — Ховаються. Або лежать мертві.
— Чи не злякалися ви, ягідко моя, кількох мертв’яків? — закпинив з неї Хайме.
Вона подарувала йому погляд палаючих очей.
— Мене звати!…
— Брієнною, так-так. Хіба вам не кортить, панно Брієнно, переночувати хоч одну ніч у ліжку? Там безпечніше, ніж посеред річки. До того ж розумно буде дізнатися, що тут коїться.
Вона нічого не відповіла, та за мить потягла стерно, спрямовуючи скедію до старого дерев’яного пришибу. Пан Клеос завовтузився, щоб спустити вітрило, а коли човен м’яко штовхнувся у пришиб, то виліз першим припнути його. Хайме незграбно вибрався слідом, потерпаючи від кайданів.
Біля кінця пришибу на залізному стовпі хилиталася облуплена вивіска, яка зображувала грубу подобу короля у короні, на колінах і з руками, складеними докупи для присяги на вірність. Хайме кинув погляд і зареготав:
— Хоч обшукайся, а доречнішої корчми не знайдеш!
— Вона якась особлива, абощо? — підозріливо запитала здоровачка.
Відповів їй пан Клеос Фрей.
— Це корчма «Навколішки», ласкава панно. Вона стоїть на тому самому місці, де останній Король-на-Півночі став на коліна перед Аегоном Завойовником і скорився під його волею. Гадаю, на вивісці змальовано саме його.
— Торген привів військо на південь після загибелі двох королів на Полум’яному Полі, — додав Хайме, — та коли побачив Аегонового дракона і його вояцтво, то обрав шлях розуму і зігнув свої морожені коліна.
Він спинився, почувши іржання коня.
— У стайні є коні. Принаймні один.
«А мені й одного досить, щоб лишити цю соковиту ягідку далеко позаду.»
— Подивимося, чи нема когось удома, ну ж бо?
Не чекаючи на відповідь, Хайме закрокував пришибом, зателенькав кайданами, приклався плечем до дверей, розчахнув їх…
…і опинився віч-на-віч із напнутим і зарядженим арбалетом. Позаду арбалета виднівся кремезний хлопець років п’ятнадцяти.
— Лев, риба чи вовк? — вимогливо запитав хлопчак.
— Краще каплун. Давно про нього мрію. — Хайме почув, як супутники заходять слідом. — До речі, арбалет — зброя боягуза.
— Нехай. А груди вам прохромить однаково.
— Може, прохромить. Але доки ти натягнеш його вдруге, мій родич розкидає твої тельбухи підлогою.
— Не треба лякати хлопця! — примирливо закликав пан Клеос.
— Ми не хочемо нікому зла, — мовила дівка. — І маємо гроші заплатити за питво та їжу.
Вона витягла срібну монету з гамана і показала хлопцеві. Той глянув підозріливо спершу на срібняка, потім на кайдани Хайме.
— А цей чого у залізах?
— Арбалетників кількоро вбив, — відповів Хайме. — Пиво маєте?
— Маємо. — Хлопець опустив арбалета на піввершка. — Відстібніть паси з мечами і зроніть додолу. Тоді, може, погодуємо.