Він посунувся і глянув крізь товсті, дзвінкових обрисів віконні скельця, чи немає знадвору ще когось.
— То вітрило кольорів Таллі.
— Ми пливемо з Водоплину.
Брієнна відстібнула пряжку на пасі з мечем і впустила його з брязкотом на підлогу. Пан Клеос наслідував її приклад.
З дверей льоху показався похмурий та худий чолов’яга з блідим обличчям, поцяткованим віспою. В руці він тримав важкого різницького тесака.
— Троє, кажете? На трьох у нас конятини стане. Кінь старий, жилавий, зате свіженький — щойно закололи.
— А чи є хліб? — спитала Брієнна.
— Сухарі та вівсяні коржі. Черстві.
Хайме весело вишкірився.
— Яка дивина — чесний корчмар! Ще не стрічав із вашої породи таких, щоб не подавали черствого хліба та жилавого м’яса. Але ти перший, хто отак сам узяв і зізнався.
— Я не корчмар. Корчмаря поховано за хатою разом з його жінками. Я сам поховав.
— А може, сам і убив?
— Якби убив, то хіба сказав би? — Чолов’яга сплюнув. — Напевне, то вовків робота. А мо’, левів, хто їх добере? Ми з дружиною знайшли їх мертвими. А коли так, то корчма тепер наша — я так собі думаю.
— То де ж згадана вами дружина? — спитав пан Клеос.
Чоловік підозріливо примружив на нього око.
— На біса вам теє знати? Нема її тута… дивіться мені, бо й вас не буде, якщо не вподобаю ваше срібло на зуб.
Брієнна кинула йому монету. Він її схопив і миттю кудись запхав.
— Вона має ще, — оголосив малий з арбалетом.
— Хай має. Хлопче, ходи донизу та знайди мені цибулі.
Хлопець закинув арбалета на плече, кинув похмурий погляд і зник у льосі.
— То ваш син? — спитав пан Клеос.
— Та ні… прибився собі хлопець, а ми з дружиною і взяли. Ми колись мали двох власних синів, та одного замордували леви, а другий помер від різачки. А в хлопця матір убили Кровоблазні. Такі часи настали — треба, щоб хтось сторожив, поки ти спиш. — Він махнув тесаком на столи. — Сідайте, де очі бачать.
У комині не лишилося нічого, крім холодного попелу, та все ж Хайме обрав собі стільця коло нього і витяг довгі ноги під столом. Кожному його рухові піддзеленькували кайдани. «Остогидло вже мені те брязкання. От накину ланцюга дівці на горло — подивимося, якої вона тоді заспіває.»
Не-корчмар запік до чорноти три величезні шмати конятини і засмажив цибулі на салі, чим майже розрадив огиду товариства до сухих вівсяних коржів. Хайме з Клеосом випили пива, Брієнна — кухоль сидру. Хлопець тримався осторонь: видерся на барило сидру з напнутим зарядженим арбалетом на колінах і сидів там, сторожко витріщаючись. Куховар теж націдив собі кухоль пива і сів разом з гістьми.
— Що нового з Водоплину? — спитав він пана Клеоса, вочевидь вважаючи його за ватажка.
Пан Клеос спершу зиркнув на Брієнну, потім відповів:
— Князь Гостер лежить при смерті, але його син тримає броди на Червонозубі проти Ланістерів. Сталася битва.
— Битви зараз усюди. А ви самі куди прямуєте, пане лицарю?
— До Король-Берега.
Пан Клеос витер сало з вуст, а господар корчми пирхнув:
— Ти ба! Три голови, а розуму катма. Та ж люди переказували, що під мурами столиці стоїть король Станіс. Зі стотисячним військом і чарівним мечем.
Хайме ухопився руками за ланцюг між зап’ястками і щосили викрутив, палко шкодуючи, що не має сили роздерти його навпіл. «Отоді б я показав Станісові, куди йому запхати свого чарівного меча.»
— На вашому місці я б до королівського гостинця не потикався, — вів далі чолов’яга. — Там таке робиться, що й у казці не сказати. Вовки полюють на левів, леви — на вовків, а зграї втікачів — на усіх, хто трапиться дорогою.
— Огидні щури! — презирливо проказав пан Клеос. — Та мерзота ніколи не насмілиться зачепити озброєних воїнів.
— Перепрошую пана, та я на власні очі бачу одного озброєного воїна, жінку і бранця у кайданах.
Брієнна подарувала кухареві злий погляд. «А дівка таки ненавидить, коли їй нагадують про її стать» — розсудив Хайме, знову скручуючи ланцюги. Їхні ланки були тверді та холодні, залізо й не думало піддаватися. Зап’ястки йому натерло трохи не до сирого м’яса.
— Я хочу піти Тризубом аж до моря, — відповіла дівка хазяїнові. — А там знайдемо коней у Дівоставі, рушимо через Сутіндол і Росбі, та й проминемо найгірше.
Але господар корчми затрусив головою.
— До Дівоставу ви річкою не дістанетеся. Верст за сорок звідси спалили й потопили двійко галер, між ними зробили вузький прохід, і тепер там живе з подорожніх ціле розбійницьке кубло. Те саме робиться униз річкою коло Скік-Каменів та Оленячого острова. Ще й князя-блискавку бачили у цих місцях. Він перетинає річку, де хоче, з’являється тут і там, а на місці не сидить ані дня.