— Оце розумниця! — Хайме посміхнувся до родича. — Смію припустити, наш добрий господар справді має на тій дорозі кількох друзів. Тих самих, чиї коні лишили у стайні такі незабутні пахощі.
— Про річку він теж, мабуть, набрехав, щоб змусити нас пересісти на коней, — зауважила дівка, — та все ж нам краще не шукати зайвих пригод. Коло рубінового броду і на перехресті напевне стоятимуть чати.
«На пику вона, звісно, бридка, та в голові клепку має.» Хайме всміхнувся зі скупим схваленням.
Тьмяне червоне сяйво з верхніх вікон заздалегідь попередило мандрівників про місцезнаходження кам’яної вежі. Забачивши її, Брієнна повела малий загін навкруги полями і повернулася навскіс до дороги тільки тоді, коли вони лишили вежу добряче позаду себе.
Минула добра половина ночі, перш ніж дівка вирішила, що для спочинку вже досить безпечно. До того часу всі троє вже добряче куняли у сідлах. Табір поставили у малому гайку дубів та ясенів поблизу лінивого потічка. Запалити вогню дівка не дозволила, тому нічна вечеря складалася з вівсяних сухарів і тарані. Зате сама ніч подарувала незвичне почуття спокою. У оксамитово-чорному небі над головою висів оточений зірками півмісяць. Десь далеко завило кілька вовків, і один з коней злякано заіржав. Нічого іншого вони не почули. «Схоже, війна цю місцину оминула» — подумав Хайме. Він стиха радів уже з того, що сидить живий, що нарешті повертається до Серсеї.
— Я стану на першу варту, — мовила Брієнна до пана Клеоса, і Фрей скоро вже похропував неголосно.
Хайме привалився спиною до великої дубової гілляки. Раптом йому стало цікаво, що зараз можуть робити Серсея і Тиріон.
— А чи маєте ви сестер і братів, ясна панно? — спитав він.
Брієнна скосила на нього очі з підозрою.
— Ні. Я в свого батька єдиний… спадкоємець.
Хайме видав смішок.
— А ви ж хотіли сказати «син». Мабуть, батько думає про вас як про сина? Бо дочка з вас, правду кажучи, чудернацька.
Не кажучи ані слова, вона від нього відвернулася; кісточки пальців збіліли на стиснутому руків’ї меча. «Ото ще покруч уродився.» Вона якось моторошно нагадувала йому Тиріона, хоча з першого погляду важко було знайти людей, менше схожих одне на одного. Мабуть, саме думка про брата примусила Хайме проказати:
— Я не хотів завдати образи, Брієнно. Прошу мені вибачити.
— Ваші злочини не можна вибачити, Крулерізе.
— Знову це прізвисько. — Хайме ліниво покрутив свої ланцюги. — Чому ви такі на мене люті? Скільки пам’ятаю, я вам особисто нічого не заподіяв.
— Ви заподіяли іншим. Тим, кого присягнулися захищати. Слабким, невинним…
— …ясновельможним королям? — «Зрештою завжди спливає цей Аерис.» — Не смійте судити те, чого не розумієте, ягідко моя.
— Моє ім’я…
— Та Брієнна, я знаю. Вам ніхто не казав, що ви такі ж нудні, як бридкі?
— Вам не вдасться розбурхати мій гнів, Крулерізе.
— Коли докласти належних зусиль, то вдасться.
— Навіщо ви давали присягу? — вимогливо спитала вона. — З якого дива ви вдягали біле корзно, якщо потім вирішили зрадити усе, що воно означає?
«Навіщо? Цікаво, яку відповідь вона здатна зрозуміти?»
— Я був хлопчаком. П’ятнадцяти років. Для такого юнака то надзвичайна честь.
— Ця відповідь нічого не означає! — презирливо виплюнула Брієнна.
«Правду ти б уподобала ще менше.»
Певно ж, він вступив до Королегвардії заради кохання. Їхній батько прикликав Серсею до двору, коли тій було дванадцять років, у надії споріднитися шлюбом з королівською кров’ю. Він відмовляв усім пошукачам її руки, тримав при собі у Башті Правиці, а вона тим часом підростала, набувала жіночості й казкової краси. Напевне, батько чекав, доки подорослішає принц Візерис або дружина Раегара помре на породільському ложі — адже Елія Дорнійська не славилася міцним жіночим здоров’ям.
Тим часом Хайме прослужив чотири роки зброєносцем панові Самнеру Кракеголу та отримав лицарські остроги у битві проти Братства Королівської Пущі. Коли він побіжно відвідав Король-Берег на шляху назад до Кастерлі-на-Скелі, Серсея відвела його убік і прошепотіла, що князь Тайвин бажає одружити його з Лізою Таллі. Дійшло вже до того, що князя Гостера запрошено до міста обговорити посаг нареченої. Але якщо Хайме вдягне біле, то зможе бути поруч із Серсеєю решту життя. Старий пан Харлан Грандісон помер уві сні — як і личить помирати лицареві, у якого на щиті спить лев. Аерис забажає призначити замість нього когось молодого. Чому б завзятому ревливому левові не замінити старого, який заснув вічним сном?