— Батько ніколи не погодяться, — заперечив Хайме.
— А король не питатиме. Щойно справу буде зроблено, батько вже й заперечити не зможуть — принаймні уголос. Аерис наказав вирвати язика панові Ілину Пейну, бо той вихвалявся, що Семицарством насправді править Правиця, а не король. Сотникові сторожі Правиці виривають язика — а батько не сміють слова поперек мовити! Твоєму призначенню і поготів ніщо не завадить.
— Але ж, — мовив Хайме, — тоді мої спадкові права на Кастерлі-на-Скелі…
— Ти хочеш скелю? Чи мене?
Ту ніч він пам’ятав, наче відучора. Для неї вони обрали старий заїзд у Вугровому провулку, якнайдалі від пильних очей. Вона прийшла, вдягнена простою служницею, і це чомусь розпалило його, як ніколи раніше. Та й Серсею Хайме ще не бачив пристраснішою. Щойно він намагався заснути, як вона будила його знову. І до ранку Кастерлі-на-Скелі вже здавався йому дріб’язковою ціною за те, щоб лишитися поруч із Серсеєю на решту життя. Отже, Хайме дав свою згоду, а Серсея пообіцяла залагодити решту справи.
За поворот місяця до Кастерлі-на-Скелі прибув королівський крук із повідомленням, що Хайме обрали для вступу до Королегвардії. Йому було наказано з’явитися до короля під час великого турніру в Гаренголі, щоб там проказати обітниці й одягти корзно.
Висвячення Хайме до Королегвардії звільнило його від Лізи Таллі, але тим усе щастя і скінчилося. Батько лютував, як ніколи, та відверто опиратися не міг — тут Серсея розсудила вірно. Натомість князь Тайвин зняв із себе уряд Правиці, так-сяк відбрехався від короля, повернувся до Кастерлі-на-Скелі й забрав з собою дочку. Замість опинитися разом, Серсея з Хайме просто помінялися місцями, і він зажив при дворі одинаком — оберігав життя навіженого володаря, поки четверо Правиць родоводу, далеко нижчого за батьків, по черзі приміряли себе на його місце. Жодному воно на користь не пішло — Правиці підносилися і падали так швидко, що Хайме краще пам’ятав їхні гербові знаки, ніж обличчя. Правицю рогу достатку і Правицю танцюючого грифона вигнали з королівств, Правицю булави та кинджала занурили у шал-вогонь і спалили живцем. Знаком останнього — пана Россарта — був палаючий смолоскип. Доволі зловісний знак, враховуючи долю попередника. Утім, алхіміка тому й піднесли до влади, що він поділяв королівську пристрасть до вогню. «Я мав би втопити Россарта у воді, як головешку, а не патрати його мечем.»
Брієнна усе ще чекала на відповідь, і Хайме почав був:
— Бачте, ви ще замолоді, щоб пам’ятати Аериса Таргарієна…
Проте вона нічого чути не хотіла.
— Аерис був навіжений і лютий, цього ніхто не заперечує. Але все ж король, вінчаний і помазаний на царство. Ви заприсягнулися його захищати!
— Я сам знаю, що я заприсягнувся робити.
— То сподіваюся, не забули і того, що зробили насправді.
Над ним нависала дебела гора веснянкуватого, похмурого, зубатого несхвалення.
— Я знаю навіть те, що зробили ви. Ми тут обоє крулерізи, якщо люди правду кажуть.
— Я не чіпала Ренлі навіть пальцем! Я вб’ю кожного, хто звинуватить мене у його смерті!
— То почніть із Клеоса. А судячи з того, що він розповідає, після нього доведеться перерізати ще чимало горлянок.
— Вони всі брешуть! Пані Кетлін була присутня при вбивстві його милості. Вона усе бачила! З’явилася тінь, згасли свічки, у повітрі стало зимно, а тоді кров…
— Ой леле, розкішно! — засміявся Хайме. — Мушу визнати, розумом ви меткіші за мене. Бо коли мене застукали з мечем у руці над тілом мертвого короля, я чомусь не допетрав сказати: «Ой пробі, то не я зробив, то тінь, жахлива холодна тінь!».
І знову зареготав.
— А скажіть-но мені як крулеріз крулерізові: чи не Старки заплатили вам за перетяту горлянку Ренлі? А може, Станіс? Чи не дав Ренлі, часом, одкоша вашим дівочим домаганням? Е ні, напевне, місячна кров почалася. Бережися баби з мечем, як вона з-поміж ніг тече.
На мить Хайме здалося, що Брієнна його зараз вдарить. «Ану ж іще крок… тоді я вирву кинджала в тебе з піхов і встромлю в черево.» Він підібрав під себе ноги, наготувавшись стрибнути, але дівка не рушила з місця.
— Лицарське звання — то рідкісний і коштовний дарунок долі, — мовила вона. — А тим паче — звання лицаря Королегвардії. Небагато людей в світі отримували цей дарунок. А ви його зганьбили та спаплюжили.
«Дарунок, якого ти, дівко, прагнеш понад усе в світі, але ніколи не матимеш.»
— Я своє лицарство вислужив, а не отримав задарма. Я переміг у турнірному бугурті в тринадцять років, коли був іще зброєносцем. У п’ятнадцять я рушив разом із паном Артуром Дейном проти Братства Королівської Пущі. Він висвятив мене у лицарі просто на бойовищі. Це не я заплямував біле корзно, а воно мене. Тому годі заздрити і гніватися. Прутнем вас обділили боги, а не я.