— Скільки вам років, пане Лорасе? — запитав Тиріон.
— Сімнадцять, ласкавий пане.
«Сімнадцять років, собою гарний, вже овіяний казками та піснями. Половина дівчат у Семицарстві хоче стрибнути до нього в ліжко, а хлопці віддали б усе, щоб стати на нього схожими.»
— Вибачте мою цікавість, любий пане, але… навіщо люди вступають до Королегвардії у сімнадцять років?
— Принц Аемон Драконолицар дав обітниці саме у сімнадцять, — відповів пан Лорас, — а ваш брат Хайме — ще молодшим.
— Їхні причини я знаю. А ваші які? Честь служити поряд із такими зразками лицарства, як Мерин Трант і Борос Блаунт? — Тиріон глузливо посміхнувся. — Щоб захищати життя короля, ви лишили позаду власне. Віддали маєтності й титули, надію на добрий шлюб та нащадків…
— Дім Тирел продовжується через моїх братів, — відповів пан Лорас. — Третьому синові не обов’язково одружуватися і плодитися.
— Може, й не обов’язково. Але багатьом це до смаку. Хіба погана річ — кохання?
— Коли заходить сонце, жодна свічка його не замінить.
— Це так у пісні співається, абощо? — Тиріон схилив голову, посміхаючись. — А вам таки дійсно сімнадцять років, тепер я бачу.
Пан Лорас напружився.
— Ви з мене кепкуєте, ясний пане?
«Ого, який колючий.»
— Аніскільки. Якщо я завдав образи, то благаю мені пробачити. В мене теж колись була кохана, і ми з нею мали свою пісню.
«Кохав я діву, краснішу за літо, в волоссі сонячне сяйво розлите.»
Тиріон побажав панові Лорасу доброго вечора і пішов своєю дорогою.
Коло псярень купка стражників напускала одне на одного двійко собак. Тиріон зупинився подивитися; скоро менший собака оббілував більшому половину писку, і глядачі хрипко зареготали з Тиріонового жарту, що тепер при дворі є новий Сандор Клеган. Сподіваючись, що приспав їхні підозри, Тиріон закрокував до північного муру і спустився коротким перегоном сходів до вбогого євнухового помешкання. Двері відчинилися, щойно він здійняв руку постукати.
— Варисе? — Тиріон ковзнув досередини. — Ви тут?
Морок розганяла єдина свічка, наповнюючи повітря пахощами ясмину.
— Ласкавий пане.
У світлі свічки з’явилася якась жінка — повнотіла, м’яка рисами, з круглим рожевим обличчям і важкими темними кучерями, схожа на чиюсь добру мамцю. Тиріон аж відсахнувся.
— Що таке? Вам зле? — спитала жінка.
«Варис» — зрозумів він роздратовано.
— Одну моторошну мить я гадав, що ви привели мені Лолису замість Шаї. То де ж вона?
— Осьде, мосьпане. — Вона затулила йому очі долонями ззаду. — Вгадайте, яке на мені вбрання?
— Ніякого.
— Ти такий розумний, — закопилила вона губу, прибираючи руки. — Звідки ти знав?
— Бо ти в ньому найгарніша.
— Справді? — перепитала вона. — Невже я така гарна?
— Саме така.
— Тоді, може, припнеш язика і випустиш на волю прутня?
— Спершу треба позбавитися пані Варис. Я не з тих карликів, яким до смаку глядачі.
— А він уже пішов, — відповіла Шая.
Тиріон обернувся подивитися. А й справді — євнух вже зник разом зі спідницями та перуками. «Тут десь є таємні двері. Мусять бути.» Тільки це він і встиг подумати, доки Шая не повернула голову та не подарувала йому поцілунок. Вуста її були вологі та жадібні, а рубця разом із жахливою раною, на яку перетворився його ніс, вона мовби й не помічала. Її шкіра під пальцями скидалася на теплий шовк. Коли його великий палець знайшов її лівий сосок, той миттю затвердів.
— Хутко, — заохотила вона між поцілунками; його пальці тим часом намацували шворки штанів, — хутко, мосьпане, хочу відчути вас у собі.
Він не встиг і роздягнутися як слід — Шая висмикнула його прутня зі штанів, штовхнула Тиріона на підлогу і рішуче всілася згори. Коли його напружена міць подолала її губи, Шая скрикнула і заходилася рвучко, зі стогоном гойдатися верхи.
— Мій велетню, мій велетню, мій велетню! — повторювала вона щоразу, як падала униз.
Тиріон відчув таку пристрасть, що вибухнув на п’ятому русі, та Шая не зважала — лише лукаво усміхнулася, відчувши його струмінь у собі, й нахилилася поцілувати його спітніле чоло.
— Мій велетень Ланістер, — замурмотіла вона. — Лишайтеся всередині, благаю вас. Таке щастя відчувати вас там.
Тиріон не рухався, лишень обійняв її. «Як добре обіймати її отак. І самому лежати в її обіймах» — подумав він. — «Як можна карати зашморгом за таку насолоду?»
— Шає, — мовив він, — серденько моє. Це мусить бути наша остання зустріч. Надто вже тобі тут небезпечно. Якщо мій вельможний панотець тебе знайде…