Чет зненацька зрозумів, що дослухається до ночі. Справді, вітер вив, наче плакало мале дитя, час від часу чулися людські голоси, іржання коней, тріск поліна у багатті. Але більше нічого. Спокій і тиша.
Він побачив перед собою обличчя Бесси. «Я ж не ножем хотів у тебе тицяти, дурепо, а чим іншим» — сказав він їй подумки. — «Я збирав тобі квітки — дику рожу, приворотень, золоті дзвіночки. Цілісінький ранок згаяв.» Серце калатало так гучно, що він злякався, чи не збудить увесь табір. Борода навколо рота поросла льодом. Звідки взялася ота маячня про Бессу? Коли він думав про неї раніше, то згадував тільки, яке вона мала обличчя у мить смерті. Що з ним таке? Ледве дихає. Невже заснув, а сам і не помітив? Чет став на коліна, і носа йому торкнулося щось мокре та холодне. Він підняв голову.
Згори падав сніг.
Чет відчув, як на щоках замерзають сльози. «Нечесно!» — прагнув заволати він. Сніг зруйнує все, що він так ретельно будував, усі його задуми. А й сипав же рясно — навколо кружляло безліч важких білих пластівців. Як вони тепер знайдуть свої запаси харчів, ту звірячу стежку на схід, якою збиралися тікати? А щоб вистежити їх по свіжому снігу, не знадобиться ані Дивен, ані Банен. До того ж сніг ховає обриси ґрунту, а надто вночі. Кінь може запнутися на корені чи пеньку, зламати ногу на камені. «Нам кінець» — раптом зрозумів він. — «Ще й не почали, а вже дійшли кінця. Пропали ми, геть пропали.» Не буде тепер синові п’явочника панського життя у власному обійсті, не буде йому дружин і королівської корони. А буде дичацький ніж у череві й могила без імені. «Сніг забрав у мене все. Клятий цей сніговій…»
І то не вперше. Вже не вперше життя йому руйнує сніг. Тільки того разу — Сніг-воєвода та його ручний підсвинок.
Чет зіп’явся на ноги. Вони змерзли й судомилися; сніг перетворив віддалені смолоскипи на блякле і розмите жовте сяйво. Четові здалося, ніби на нього нападає хмара блідих холодних комах. Вони всідалися йому на плечі, на голову, залітали до носа та очей. Чет вилаявся і струсив сніжинки геть. «Семвел Тарлі» — згадав він. — «Я можу дати ради хоча б панні Кабанні.» Він замотав рота шаликом, накинувся каптуром і закрокував табором туди, де спав боягуз.
Сніг падав так рясно, що Чет трохи не загубився серед наметів, але зрештою знайшов невеличкий пристінок, де товстун зробив собі схованку. З іншого боку він загородився клітками з круками, а сам зник під горою чорних вовняних ковдр та кошлатого хутра. Сніг потроху замітав його, утворюючи м’який круглий курган. Чет видобув із піхов кинджала з тихим шурхотом криці по шкірі — слабеньким, наче його надія. Один з круків каркнув: «Сніг», інший щось буркнув, видивляючись крізь ґрати чорними очима. Перший знову повторив: «Сніг». Чет просунувся повз них, обережно ставлячи ноги. «Зараз лівицею затиснути товстунові рота, щоб не кричав, а тоді…»
— Га-а-а-а-а-а-у-у-у-у-у-у!
Він запнувся, зупинився, проковтнув лайку. Крізь табір лунав звук рогу — далекий і не надто сильний, але цілком певний. «Ні, тільки не зараз. Хай вам грець, кляті боги, тільки не зараз!» Старий Ведмідь розставив у колі дерев навколо Кулака споглядачів, які мали попереджати про наближення будь-кого. «Мабуть, Ярман Парогач повернувся з Велетневих Сходів» — подумав Чет, — «чи то Кворин Піврукий з Вискливого Пересуву». Коли у ріг дмухають один раз, то братчики повертаються. А якщо прийшов Піврукий, то з ним може бути і досі живий Джон Сніговій.
Сем Тарлі сів із напухлими спросоння очима і збентежено витріщився на сніг. Круки гучно каркали, і Чет чув, як гавкають його собаки. От лихо — половина клятого табору вже прокинулася. Пальці в рукавицях стиснули руків’я кинджала; Чет чекав, доки звук рогу замовкне вдалині. Але щойно той скінчився, як почався знову — цього разу гучніший та довший.
— Га-а-а-а-а-а-а-а-а-а-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у!
— О боги, — почув він скигління Сема Тарлі.
Товстун зіп’явся на коліна, заплутавшись у кобеняку та ковдрах, відкинув їх убік і сягнув по кольчугу, яку розвісив неподалік на камені. Коли він нарешті нап’яв на себе через голову велетенську, наче шатро, кільчасту броню і просунув руки в рукави, то побачив перед собою Чета.
— Два рази сурмили? — спитав він. — Мені наснилося, що я почув два заклики…