— Та невже? І де ж вони?
— Мантулику, неси капусту, — звеліла Ар’я.
Мантулик виконав доручення, хоча й підбирався до жінки так сторожко, наче то була не вона, а Рорж, Гризло або Варго Хап. Жінка пильно роздивилася городину, а хлопця — ще пильніше.
— Про які це вона мантули казала? Маєте ще харч до столу?
— Та ні, це я. Звуть мене так, Мантуликом. А її… а вона… Куріпка.
— Оце вже ні, не під моїм дахом. Тут, у корчмі, людей і страви кличуть різними іменами, щоб, боги збавте, не сплутати. Гей, чоловіче!
Чоловік вийшов був назовні, але на крик похапцем повернувся.
— Качку я повісив. Чого тобі ще, жінко?
— Помий оце, — наказала вона, тицяючи йому капусту й моркву. — А ви решта, сідайте, поки я кроля готуватиму. Хлопець зараз подасть питва.
Вона глянула на Ар’ю та Мантулика поверх свого довгого носа і кисло проказала:
— Не маю звички напувати дітей пивом. Але сидр увесь вийшов, корів подоїти немає, а річкова вода смердить війною — мерці спливають донизу течією. Якщо подам кухоль рідкої юшки з мертвими мухами, то питимете?
— Арік питиме, — відказав Мантулик. — Тобто Куріпка.
— Лим теж не проти, — лукаво всміхнувся Анжей.
— Ти мені про Лима краще мовчи, — буркнула на нього Шарна. — Гаразд, усім пива.
І заспішила до кухні.
Анжей та Том Семиструнний влаштувалися за столом коло комина, а Лим тим часом вішав великого жовтого кобеняка на кілочок у стіні. Мантулик важко гепнувся на лаву при столі коло дверей, і Ар’я підсунулася до нього.
Том зняв з плеча цимбали і заспівав, перебираючи струни у лад до слів:
— У лісі в корчмі жила собі баба… Жона корчмаря, бридка, наче жаба…
— Ану стули пельку, бо дідька побачиш, а не кроля! — попередив Лим. — Наче ти господиню тутешню не знаєш.
Ар’я нахилилася до Мантулика.
— Чи вмієш ти правити човном? — спитала вона.
Але не встиг той відповісти, як із кухлями пива у руках з’явився кремезний хлопець років п’ятнадцяти чи шістнадцяти. Мантулик шанобливо узяв кухля, зробив ковток і всміхнувся так широко, як Ар’я ще не бачила.
— Пиво, — прошепотів він, — ще й до кролика.
— То вип’ємо за його милість! — весело гукнув Анжей-Сайдакер, здіймаючи кухоль у здравиці. — Хай береже короля Седмиця!
— Увесь тузінь королів, чи скільки їх там, — пробурмотів Лим Лимонний Сіряк, перехилив кухля і витер піну з рота тилом долоні.
Чоловік забіг до корчми крізь передні двері з повним фартухом вимитої городини.
— Там у стайні якісь нові коні, — оголосив він, наче ніхто цього не знав.
— Еге ж, — відказав Том, відкладаючи цимбали, — і далеко кращі за тих, що ти віддав.
Чоловік вивалив городину на стіл і буркнув роздратовано:
— Я їх не віддав. Я їх продав за гарні гроші, ще й скедію вторгував. А ви, до речі, мали відібрати коней назад.
«От знала ж, що це розбійники» — подумала Ар’я, дослухаючись. Рука її потяглася під столом до руків’я кинджала — перевірити, чи він на місці. — «Спробують нас пограбувати — пошкодують.»
— Та вони коло нас і не з’являлися! — виправдовувався Лим.
— Ну не знаю. Я їх надіслав у ваш бік. Може, ви усі там поснули або перепилися.
— Щоб ми та перепилися? — Том вицідив з кухля довжелезний ковток. — Нізащо в світі!
— Ти міг би й сам дати їм ради! — дорікнув Лим чоловікові.
— Як? Із самим лише хлопцем? Я ж тобі казав: стара попхалася до Ягнища приймати в Солодиці дитину. До речі, бідна дівчина нагуляла байстрюка вже напевне від когось із вас. — Він кинув на Тома кислий погляд. — Ти, мабуть, на своїх цимбалах і так, і сяк вигравав, аби бідна Солодичка скинула спідничку.
— Якщо від гарної пісні вродлива дівка схоче скинути одежу і дати сонцю добряче себе поцілувати, то хіба співець винуватий? — спитав Том. — А до речі, вподобала вона Анжея, а не мене. Сам чув, як вона його питала: «Ой, а чи не можна помацати твій лук? У-у-у, який твердий, гладкий та довгий. Ой, а можна трошки натягнути?…» Ото й дотягалася.
Чоловік пирхнув.
— Та ви з Анжеєм — одне лихо. І нема чого мені тицяти у вічі за тих коней. Кажу тобі, їх було троє. Що я міг удіяти сам проти трьох?
— Трьох, — презирливо озвався Лим. — Та ти ж казав, одна з них була жінка, а ще один у кайданах?
Чоловік скривився.
— Жінка, зате здоровенна, як кобила, ще й одягнена чоловіком. А той у кайданах так дивився… лихі в нього були очі.
Анжей посміхнувся над кухлем пива.
— Коли мені не подобаються чиїсь очі, я виймаю їх стрілою.
Ар’я згадала, як в неї понад вухом свиснула стріла. І пошкодувала, що сама так не вміє.