тричі на ту саму виставу, якщо бували заміни акторів у головних ролях. Після вистави ми з Юрком мусили роздавати акторам стоси височенних ромашок, які вчитель попередньо приносив у відрі з водою зі свого городу. На його городчику росла верба, привезена з Канева, стояв бюст Аполлона. В кабінеті цього вчителя на кожній парті лежала підбірка основних словників, він вимагав, щоби кожен навчився писати друкованими літерами і мав
записник з виписаними латинськими висловами. Лише на його уроках українська література виглядала симпатичною. Наша вчителька називала нас гнилою інтелігенцією, буржуазними націоналістами, і ми писали безконечні диктанти з книжок Брежнєва «Мала земля», «Відродження», «Цілина» і «Спогади». Ми навіть здавали гроші, щоб закупити комплект цієї абракадабри для кожного учня. У нашому класі були програвач і підбірка платівок з
промовами Брежнєва. Нам подобалося слухати Брежнєвське цмокання на збільшеній швидкості. Пізніше стався якийсь шал з Продовольчою програмою КПРС, і ми вивчали різні її аспекти на географії, біології, історії, хімії і фізиці. Звичайно, писали з неї диктанти на українській мові. Я перестав робити домашні завдання у п’ятому класі, коли почав серйозно займатися легкою атлетикою. Тоді ж перестав розуміти математику і решту школи провів у
цілковитих математичних сутінках. Молода вчителька математики, яка занадто близько підпускала деяких старшокласників, кожного уроку перевіряла письмове домашнє завдання. Тому багато років мій шкільний день починався на коридорних підвіконнях, де треба було переписати розв’язані задачі із зошитів однокласниць. Натомість арифметичні дії я виконував блискуче. Потім у барах ніколи не користувався калькулятором і жодного разу
не помилився у рахунках. Не записуючи нічого на папірчику, я відразу називав цифру в кількасот тисяч або кілька мільйонів, і деякі відвідувачі підозрювали, що це такий барменський прийом, щоби обдурити їх на кілька тисяч. Хоч насправді ми навіть каву варили з більшої кількості порошку, ніж було закладено у ціні. Ми працювали у різних барах, але поціновувачі доброї кави переносилися за нами з бару до бару. Крім того, ми завжди
підбирали справді добру музику, привчаючи франківську публіку до рок-н-ролу, реґґі, блюзу, джазу й етно. З напарницею ми самі виходили із-за стійки і танцювали, провокуючи загальну забаву. Коли ж воліли спокійного і затяжного написання, запускали Тома Вейтса або Елємент оф крайм. Після закриття своїх барів до нас сходилися серед ночі бармени з цілого міста, щоби трохи побути з іншого боку барикади. Наше перше місце праці - найзатишнішу
дерев’яну хатку у кінці міського парку спалили якоїсь ночі через непорозуміння з власником. Згоріло все причандалля, яким ми прикрасили бар - великі довоєнні знимки Заліщиків, аванґардові плакати з Праги, мій домашній програвач з колекцією платівок, пучки макових головок, вінки часнику і снопики кримської марихуани. Розплавився навіть давній латунний гуцульський мосяжний хрест, прибитий над входом. Вогонь знищив побиту дошку, прикриту Заліщиками, в яку ми дозволяли відвідувачам кидати ножі для полегшення. То було перше місце у Франківську, де можна було попити ґлінтвайну. Нам вдалося закупити багато літрів дешевого іспанського вина для причастя. Воно було попаковане у картонні пачки. Тоді багато чого у місті можна було роздобути з каналів міжнародної гуманітарної допомоги. В Юрка була ціла купа запраних вишуканих тонких білих сорочок з мереживами, перламутровими
ґудзиками і вигаптуваними монограмами, які не хотів брати ніхто з тих, кому призначалася допомога. Довший час ми виглядали в них як пропащі європейці в опіумних притонах Індокитаю. Юрко звідкись дістав цілий мішок промоційних пачок чудових сиґарет бенсон і ґеджес, у кожній пачечці вміщалося три сиґарети. У кафе навпроти нашого будинку хтось здав партію солдатських ґалуазів-капрал у пачках, незмінних від двадцять сьомого року.
Цього ґатунку ніхто не знав, інфляція знецінила їх до вартості сірників, і я курив найкращі французькі сиґарети кілька місяців, коли був безробітним. Ми з татом робили чудове калинове вино, і в одній порожній кімнаті були лише десятилітрові бутлі рожевого вина, відреставрований комод і шнурки з випраними і вивареними пеленками Марчика. На комоді стояли дві неоднакові, не миті довший час склянки для вина впродовж дня. Дзядзьо Михась,
застосовуючи технологію повторного бродіння, робив подібне вино з білих порічок. Дзядзьо наливав його в екзотичні фляшки - кілька з них мали витиснений на склі імперський герб - відзнаку постачальника цісарсько-королівського двору - і складав лежма на полиці у найбільшій пивниці. Дві малесенькі пивнички у різних закапелках хати були старанно замасковані. В одній з них були заховані жорна. Ще дзядзьо вигадав таку
систему, що драбина на стрих піднімалася й опускалася прихованим тросиком. Від перших днів повернення і аж до смерті - впродовж двадцяти семи років - дзядзьо робив щоденникові записи. Щодня він фіксував погоду, хатні роботи, приїзди і від’їзди близьких, розвиток своєї слабості, щороку - підрахунки сіна, дров, отави, яблук, помідорів, картоплі, порічкового вина, горіхів і сливок. Де-не-де - рецепти помічних мазей і інгаляцій. Тета Міра
виписувала в окремі зошити українські прізвища, систематизуючи їх за певними ознаками. Дідо Богдан вираховував максимальні довжини електричних проводів між двома опорами. Потім він зацікавився Земельвайсом, угорським акушером, який вперше почав застосовувати антисептики, від чого смертність новородків і породіль відразу зменшилася у десятки разів. Дідо зв’язався з будапештськими архівами, і йому надіслали поштою всі відомі
фотопортрети Земельвайса. Він почав збирати матеріали для книжки. На одинадцятиріччя тато подарував мені годинник. На внутрішньому боці ремінця я записував формули щастя. Найдивнішою була - читання-фрукти-незнані країни. Найпростіша - спокійна совість-улюблені люди-своє місце. А остання - рух-любов-природа. Я хотів стати журналістом і писати нариси про життя природи. Але бути радянським журналістом вважалося
неприпустимим, і я став ботаніком. І аж через десять років почав працювати репортером. Завжди було легко працювати на різних роботах, бо знав, що у будь-яку хвилю можна вернутися до свого фаху. Один близький товариш позичив у мене дуже багато грошей і втік до Америки. Щоби якось компенсувати втрату, його мама влаштувала мене нічним сторожем і двірником у дитячий садочок. Платня була такою, що треба було працювати
тридцять років, щоби заробити позичену суму. Садочок розташувався у старому палацику. Вночі у порожніх коридорах і спальнях оживали невиразні дитячі голоси і кроки. Я спав серед іграшок на підлозі у залі для музики і танців. Там принаймні відлунювало піаніно. Вдосвіта замітав листя. Воно прилипало до мокрої бруківки. Листя різних видів дерев і кущів треба було мести по-різному. Того року снігопади були найсильнішими у новітній історії. Поки я
доходив з лопатою до кінця стежки, початок знову виглядав недоторканим. Діти з батьками ледве пробиралися через завали. Через привидів я запрошував до садочка гостей. Ми пили вино, лежачи у закоротких ліжечках. Одного вечора відразу в кількох гостей була менструація, і вранці мене вигнали з роботи через кілька тампонів, які не втопилися у дитячому туалеті. Друг з Америки передав мені дорогу футболку. Через нього працівники американського
посольства цілий місяць не видавали віз нікому з Франківська. Він, за рекомендацією авторитетної особи, домовився з ними, що заплатить великі гроші за свою візу. Йому все зробили, і він призначив зустріч для передачі конверта за годину по тому, як відлетів його літак. Ще давніше він десь почув, що з бичачих пенісів
роблять якісь дорогоцінні ліки. Закликав мене на допомогу, ми виміняли у здивованих робітників м’ясокомбінату за ящик горілки
кілька мішків пенісів. Він розмістив їх у домашніх холодильниках приятелів і почав шукати покупця. Виявилося, що ця тема застаріла і вже нікого не цікавить. Ми винесли товар на смітник. Здичавілі пси щось винюхали, і через кілька хвилин вулицею розбігалося ціле стадо з пенісами у зубах. У часи, коли не було кави, ми приходили вночі до головного міського готелю, виїжджали на останній поверх, замовляли дві кави у покоївки і дивилися згори