Через те, що біг є найактивнішим нормальним станом тіла, іноді хочеться побігти, коли тіло активне. Тоді важко втриматися, тоді можливі найкращі кадри.
Зворотно - часто треба пробігтися, щоби активізувати тіло.
Рухи безпосередньо пов’язані з мисленням і думками.
Те, що думається під час бігу, неможливо подумати, перебуваючи в іншому стані.
Добігти або відбігти дуже часто означає вижити.
Щоби бігти добре, часто потрібно думати про те, як відбуваються усі рухи, з яких добрий біг складається.
Оскільки політ починається з відштовхування, а закінчується приземленням, тілесний контакт із твердю під час бігу значно вагоміший, ніж лежання на ній цілим тілом. Тому самосприйняття того, хто біжить, дуже залежить від тієї субстанції, по якій біжиться.
Навіть невелика зміна швидкості переміщення веде до принципової переміни бачення.
Ландшафти, попри і через які пробігаєш, неможливо побачити в такому ракурсі, якщо попри них проходити.
Ще більше, ніж з твердю, бігун пов’язаний з повітрям.
Дихання визначає біг. І дихання визначає загальний ритм життя.
Саме від потреби в кисні залежить інтенсивність серцебиття.
А частота ударів серця може спресовувати або розтягати природний час.
Таким чином, внутрішні переживання проходять через різні перетворення, що утворюються швидкістю і тривалістю бігу.
Недаремно лише на кількакілометровому кросі тримається найсуворіший тест у французькому іноземному леґіоні.
Але нема простішої насолоди, як збігати з гори.
І нема в педагогіці нічого гіршого, як забороняти дітям бігати.
Нема кращого способу пересвідчитися в природній зґрабності жінки, як подивитися на кілька метрів її бігу.
Мало що викликає таке співчуття і зворушення, як реґулярні обов’язкові пробіжки.
Але небагато чого може бути прикрішим, як твоя або чиясь неспроможність побігти.
А крім того, не слід забувати про те (кажу тут з чоловічого боку бачення), що саме бігунки виглядають найеротичніше. І еротизм цей урізноманітнюється біговою спеціалізацією - сто, двісті метрів, сто десять з бар’єрами, чотириста, вісімсот, тисяча п’ятсот, три тисячі, стипл-чез, крос, п’ять і десять кілометрів, марафон… Усе зовсім інакше.
Бо війна війною…
Слухай, рідна, ми, напевно, прийдемо пізніше. Нас не треба чекати сьогодні. Знаєш, я не знаю, чи мене ти властиво чекала. Чи ти знала, що я можу прийти не сам. І насправді не уявляю, хто сьогодні у мене - ми. Так завжди у реєстрах погромлених армій. Невідомо, хто є. Список убитих, поранених і полонених, щось про зрадників, тих, хто втомився, ми дізнаємось трохи запізно. Але наше останнє бажання - це спроможність сказати ми.
Слухай, я занадто повторюю слухай, ніби ти неуважна, але слухай уважно. Це найголовніше. Ми розслабились за останні роки. Ми ж завжди воювали. Ми пройшли через дуже химерні бої. Від народження ж знали, що все проти нас. Ну, а потім ніби ослабли. Уявили собі, що нарешті настала пора, коли ми вже не потрібні. Перемога і т. д. і т. п. Ми ходили до тебе, кохана. Ми купались у вині і у вині. І дивилися, як наші діти вірять більше тобі. Ми забули про інтендантів, комендантів узятих міст. Ми розслабились…
Вибач, ми не привезли ніяких трофеїв. Ми ними нехтували. Ми ж хотіли до тебе. А тоді прийшли тиловики і всілякі новосформовані підрозділи. Вони все взяли під контроль. Ми їх кумарили. Вони не могли бути такими, якими себе уявляли, поки були притомними такі сумнівні свідки. Нас назвали пияками, циніками і запідозрили у великій зраді. Вони казали всім вам, що ми нічого конструктивного не вміємо робити. Пам’ятаєш, якою файною бувала колись наша деструкція. Так поволі все розгорталося. На місці саду, де ми кохалися, забуваючи обрізати якесь там гілля і складати плоди, без яких ми прекрасно переживали гарні зими, мають бути продуктивні плантації. Розумієш, що тут не вписатися. Уявляєш, як ми підливаєм якоюсь фіґнею дерева? Ти б такого хотіла?
Люба, покупайся сьогодні сама. Бо нам треба піти. Ми нарешті себе й усе зрозуміли. Добре нам не буде. Та війна війною. Ця війна без причин і без мети.
Просто не треба було попускатися. Ми думали, що нарешті настали кращі часи. Що все буде щораз ліпшим. Ми забули, що воювали не супроти нічого іншого, як проти системи. А система переходить у систему. Тобто із системи народжується лише система. І вона так само, як і попередня, зацікавлена в нашому цілковитому знищенні. Насправді ми воювали і воюватимемо власне лише для того, щоби хтось із нас залишився. Щоби система не змогла стати бездоганною.
Не плач, але вір, що нас довго не буде. Буде просто велика гонитва. І ніхто з нас не хоче, щоби змерзлі сліди привели до твоєї оселі. Ти, будь ласка, живи так, як вдасться і як пам’ятаєш. Ти розказуй казки… Бо ти знаєш, що ми прийдемо колись, щоб забрати дітей. І тоді поживемо з тобою.
Про тестамент
Останні кілька тижнів мої ранки, крім усього іншого, що завжди було ознакою моїх ранків, набули ще одного відтінку. Йшлося про смерть. Один чоловік час від часу телефонує вранці, говорячи про одне і те ж. Ніби він винний у смерті свого брата. Йому, між іншим, було вже понад вісімдесят. І хвороба його була такою, від якої просто потрібно рано чи пізно померти. Звичайно, що пізно - краще. Бо хто не хоче побачити ще одного зайвого світанку, той не вартий перебування в цьому вимірі світу. Навіть якщо цей світанок буде болючішим від попереднього.
Змиритися з цими ранковими дзвінками я не можу. Не розумію такого потрактування еґоїзму, любування власним відчуттям провини, неуважністю до життя, яке врешті є повноцінним життям лише завдяки тому, що мусить колись закінчитися.
Чому нам так несправедливо боляче, коли відходить хтось близький? Причин декілька, але цього досить. Передовсім жаль за себе - я вже ніколи з таким-то не побуду, більше ніколи не буде чогось такого, що я так дуже люблю. Голімо. Так жаліємо себе, а не того, хто перестав тут бути (цікаво, але зовсім інакше думаємо про тих, хто, наприклад, виїхав до Америки, з ким - як і з померлими - ніколи більше не побачимося). Наступним є цілковитий нонсенс - як багато ще той хтось міг би важливого зробити, якби не цей жахливий кінець. Знову фальшивка. Що ми маємо право вимагати зробити від того, хто собі робив, що знав, і нічого про щось таке не думав? Узагалі, чи аж так потрібне було б комусь це незроблене?
І найголовніше. У випадку кожної смерті ми переживаємо наплив власного страху перед цим зовсім природним переходом. І лише він, цей страх, робить іншу смерть страшною. Почуття вини в такому разі є найпримітивнішим захисним механізмом.
Але ж ми називаємо себе християнами. Християнство мало б не допускати ні страху, ні інших ганебних почуттів, відчуттів, думок, страхів, натяків… Воно ж світле, радісне, щасливе і тому безстрашне.
Хоча визнаю, що зовсім позбутися страху я ще не можу. Боюся багатьох конкретних речей, проти яких безсиле всіляке розуміння.
Не хочеться померти тоді, коли хтось чекає на щось. От вийшов по молоко для дітей, от їду потягом додому, от пообіцяв бути сьогодні о такій-то годині десь. Ясно, що діти обійдуться в такому разі без молока. Ясно, що не всі потяги доїжджають, і якщо їздиш потягами, то повинен про це не тільки знати сам, але й повідомити тих, хто чекає. Ясно, що невчасно померлі дуже рідко серйозно відповідають за невідбуття зустрічей, які призначили перед тим, як померти.
Є, однак, речі, про які вдається подбати заздалегідь. Щоби не спричинятися до непорозумінь і прикростей. І аби душа мала нагоду відірватися за призначений їй перехідний час. Без ляку і пафосу треба подбати про тестамент. Певний сценарій. Щоби потім кожен достеменно знав, що має робити. Таке собі дбання про тих, хто залишається. Нема чого боятися. Те, що промовляють забобони, - недійсне. Пора говорити по-людськи. Кажи, що би хотів. Це ж єдина можливість спонукати когось щось зробити.
Я не хочу зайвої уваги до тіла. Може бути розтин, якщо це потрібно. Може бути спалення. Якщо закопування, то ліпше без труни й одягу. І в гарному місці. Але без зобов’язань відвідування. Майно - дітям і дружині. Світлини - тим, хто на них зафіксований. Різні записки можна спалити. Псом хтось конче мусить заопікуватися. Всілякі предмети дурнуватих колекцій - ключі, олівці, сірники, ножі діти роздадуть тим, хто може бути в цьому зацікавлений.