Ми ще їли сири, розчиняючи смак білим вином, а організатори вже натискали на чоловіка, який усе це придумав, організував і взяв на себе всю відповідальність. Давай скорше, ми маємо десять хвилин, ми збиваємося з графіка, скажи журналістам таємницю таємниць, то нічого, що часу мало, вони все зрозуміють, їм багато і довго не потрібно, специфіка роботи, ритм життя, треба швидше і більше, навіщо заглиблюватися, не переоцінюйте себе, такі, як ви, у роботі газетярів миготять, з’являються і зникають назавжди…
Чоловік узяв ще один кавальчик власного сиру, запив його власним вином. Він сказав, що в такому разі нема сенсу щось розповідати. Тут треба хоч трохи побути, щоби щось перебути і пробути, казав він.
Не кричи: «Вовки!»
Кілька років тому вони ще жили на одному з найгарніших карпатських хребтів. У старезній справжній ґражді. Батькам було трохи за сорок. Мали трьох дітей. Старша донька вже пішла десь у доли до мужа і вродила першого внука. Середущий був у війську. Наймолодша жила зі старими. Ходила до останнього класу середньої школи. Слово ходила має тут особливе значення. Зі своєї високої гори вона щодня сходила майже десять кілометрів. Зворотний шлях був легший - бо догори, але довший - бо догори.
Вони жили так, ніби іншого світу нема. Все робили собі самі. Мали свою полонину, свою ґражду, свої коні, своє сіно. Збоку - трохи свого лісу. Свої сани, якими вниз і вверх можна їздити тільки по траві. Слизькості снігу коні не витримають, навіть якщо підпирати їхні груди своїми плечима (це вниз) чи впиратися руками у стегна, недалеко від підкутих залізом копит (коли догори). Вони постійно мали якусь роботу. Пасти коней і овець, доїти корів, робити будз, молоти його із сіллю на бринзу, садити, підгортати, вибирати горіхоподібну бульбу, рубати дрова, палити в печі…
Потому сиділи і напотемки лущили квасолю. Донька або ткала ліжники на стародавньому верстаті в кімнаті з дзеркалом, обставленим порожніми пуделками від популярних парфумів, або їздила на коні, обзираючи принагідно маржину. Взимку їх замітало снігом багатометровими завалами. Дощі заливали подвір’я. Блискавки били довкола вітрів, а вітри зносили блискавки поза хату. Палилося у печі навіть у спеку, бо треба варити кулешу. Кукурудзянку, цукор, горілку, муку, сиґарети варто було принести здолини завчасу, заки сніг не по груди. Теплу воду на цілу балію робилося так довго, що купатися не хотілося надто часто. Вітер і мороз, різка зміна температури від двору до печі випалили їх лиця і перепалили їхні руки.
Вони мали цілий світ. І найбільше не хотіли не могти бачити щодня свої любі гори.
Найбільше мене дивувало те, що їм ніколи не було нудно. Що вони ніколи не змучувалися говорити ніжно одне з одним. І щодня могли розказати собі щось нового і цікавого.
Вони були незламними і беззахисними. Незламними у своєму світі. Беззахисними, якби довелося зіткнутися з чимось таким випадково брудним, яке ми сприймаємо як норму.
Вони жили в умовах, які європейські спостерігачі визначили б екстремальними і непридатними для гідного життя. Але ж вони самі були настільки гідними, що…
Я питався у них про їхні труднощі і клопоти. Вони надто довго думали, не знаючи, що це означає. Нарешті - змушені щось відповісти - сказали: лише якби прийшов вовк. А більше нічого такого.
Тоді вони ще не знали, що цілу їхню полонину хочуть викупити за дуже велику винагороду.
Заки зайшла ніч…
Багато років тому я заколисував на ніч дітей на руках. Тоді ще це не вважалося неправильним. Щось співав, намагаючись, щоби і голос, і резонанс у грудній клітці, і мотив пісні були снодійними. Маленьке пригорнене тіло обманути неможливо. Щоби воно заспокоїлося, треба самому бути абсолютно спокійним. А молодому татові так часто йшлося про те, щоби сини заснули, а він міг би піти кудись до товариства. Серцева аритмія цього очікування збуджувала втомлених денними враженнями дітей, не давала їм спокою, відтягала момент засинання, ще більше напружуючи татів неспокій.
Тоді я вдавався до останнього арґументу. Співав сумну пісню про те, як вітер березу зломив, як серну підстрелив стрілець, як метелик поранений млів, як боротися з смертю було вже не міч, одначе боролась, заки зайшла ніч, як на світі у кожного сонце своє, як любенько живеться, як сонечко є, як згасне те сонце, як жити дарма… Я ставав спокійний. Діти спали. Я йшов туди, куди вже не конче було йти, і думав про те, що ще трохи пожити на думці було, і, може, пожив би, та сонце зайшло…
Не міг навіть припустити, що життя захищає себе аж так, настільки сильно тримаючись того пучка сонячного світла, яке до остатку робить нежиття невидимим. Ніколи не думав, що компрес пам’яті має таку ж гоїльну здатність, як і сни, в яких просто неможливо дійти до відчуття смерті.
Бо чому замість сухих губ, закочених очей, скручених пальців, спітнілих лиць, затиснутих щелеп, збитого дихання, гарячі і холоду тіл, стогонів, вигуків і проговорених марень, замість конвульсій і нерухомості, напруження і безвольності м’язів, безміру поглядів, у яких можна побачити будь-що, замість розпанаханих тіл, з яких відходили рідини і душа, я пригадую щось зовсім інше? Щось таке, що було поруч з найдорожчими смертями, але вже не мало з ними нічого спільного. Якісь незбагненні фраґменти - якісь сині вересневі неба, осіннє тепло, лямпа на нічному ґанку, чиїсь ребра під тонкою брудною суконкою, квітневий сніг, довгі білі коридори, холодна горілка з цитриновим соком, листя велетенського явора, що опало все разом за одну годину, нарцисові поля, верхні полиці перегрітих загальних вагонів, жовта піна пилку на квітневих калабанях, поспішна сиґарета у лікарняному ліфті, різні чаї, різні запахи, конюшина і шипшина, блискуче і тверде листя в буковому лісі, подряпані ожиною плечі, сушені на блясі і бляті грушки (щось підозріло багато рослинних спогадів)…
А потому здивували діти, зробивши всі нерозуміння, роздуми, асоціації, спогади й усвідомлення прозорими, гірко-солодкими і некерованими, як сльоза. Ми їхали випадковим бусом страшенно складною дорогою в туманному каньйоні. В тому ж бусі була ще маленька дворічна дівчинка. Потім сталася якась така аварійна ситуація, в якій кожен пасажир бачить її повільний розвиток упродовж кількох секунд. І ясно бачить - чим усе це закінчиться. Але сталося одне з численних див. Як у сні, який не дозволяє відчути стану вмирання. Тоді діти дуже спокійно сказали - шкода би було лише дитини, вона ще нічого не знає, бо ми вже так багато пожили… Одному було аж дев’ять, меншому - ще вісім.
Тремти, скелете
Великою міфологічною помилкою є теза про те, що жінка - це отвір, протиставляючи такий ключовий образ цілій підбірці чоловічих символів, котрі власне довкола того отвору зорганізовані.
Насправді дріб’язковість (але одночасно захищеність і поліваріантність) чоловічої сутності полягає в тому, що чоловіча природа теж тримається на отворі, тільки їх багато і вони майже напівпроникні. Чоловік - це сито. Щоби було чоловіче начало, завжди щось повинно сочитися і просочуватися. Кров, зволожене насіння, піт, сльоза. Адреналін урешті-решт. Із залоз у простір тіла.
Адреналін - це те, що сприяє адаптації до змін навколо. Отже, адреналіновий викид означає не тільки різку зміну в контакті із середовищем, але й певний стан постійної непристосованості. Адреналін є реакцією на страх. Інша справа, що від різкого звуження всіх капілярів, крім серцевих і мозкових, можна кайфувати, як від інших чоловічих скорочень і викидів. Кайфувати хімічно, фізіологічно. Можна ж навчитися насолоджуватися тим моментом нерівноваги, коли все - до мозку і збуджений мозок чітко керує твоїм тілом і орієнтацією так, як ніколи би від нього не сподівався.