Оксана (не відповідаючи на пестощі; безвиразно)
Гаразд, нікому не писатиму.
Степан
Ти, серце, на мене гніваєшся.
Оксана (так само)
Ні, чого ж?
Ти маєш рацію. Нащо писати?
Степан опускає руки. Оксана повагом виходить з хати.
IV
Оксана гаптує в кроснах, рухи в неї ліниві, в’ялі.
Степан
(увіходить і сідає близько Оксани на дзиглику)
Щось голова болить…
Оксана (не підводячи очей від шитва)
Ти пізно встав.
Степан
Та світом же прийшов з тії беседи.
Оксана
Було там весело?
Степан
Ей, де там в ката!
По щирості бояться слово мовить.
П’ють, п’ють, поки поп’ються, потім звада…
Оксана
А як же там, Степане, та супліка?
Степан
Та що ж… ніяк. Цар каже: «Прочитаєм, подумаєм»… Чували вже ми теє!
Оксана
Що ж буде?
Степан (з болісною досадою)
Ой, не знаю! Не питай!
Мовчать. Оксана шиє, потім голка випадає їй з рук.
Степан
Хоч би ти щось, Оксано, розказала, а то так сумно, голова забита усяким лихом.
Оксана (в’яло)
Що ж я розкажу?
Нічого я не бачу і не чую, сиджу собі…
Степан (трохи роздражнений)
Ну, робиш же що-небудь?
Оксана
Учора вишила червону квітку. сьогодні синю. Се тобі цікаво?
Степан
Ти так неначе дражнишся зо мною!
Оксана (крізь сльози)
Ні, далебі, Степане, не дражнюся!
Степан (придивляється до шитва. Лагідно)
А що се буде з тої лиштви, любко?
Оксана (знов безучасно)
Не знаю, се щось Ганна почала.
Степан
Либонь, собі на посаг. Се вже хутко
її весілля.
Оксана
Та за місяць ніби.
Степан
От на весіллі трохи погуляєш, розважишся.
Оксана
Ет, знаю ту розвагу!
Частуй та кланяйся: «Не обезсудьте…»
А гостійки поза плечима судять:
«Черкашенка, чужачка…»
Степан
Ти вже надто на те зважаєш.
Оксана (байдуже)
Ні, мені дарма.
Мовчання.
Степан
Ти так неначе втомлена сьогодні.
Клопочешся при господарстві, може?
Оксана
Ні, я не клопочусь, — то все матуся.
Ми з Ганною все шиємо.
Степан
То, може, не треба стільки шити?
Оксана
Що ж робити?
Насіння я лузати не люблю, так як Ганнуся. Треба ж десь подіти і руки, й очі…
Степан
Бідненька ти в мене.
(Оксана проривається риданням).
Оксано! Що се ти? Та бог з тобою!
Чи хто тебе образив? Мати? Ганна?
Оксана (трохи стишуючись)
Вони як рідні… я на їх не скаржусь…
Степан
Так що ж?
Оксана (уриває ридання, з одчаєм)
Степане! Ти хіба не бачиш?
Я гину, в’яну, жити так не можу!
(В знесиллі похиляється на кросна)
Степан
Се правда, не ростуть квітки в темниці…
А я гадав…
(Ходить по хаті в тяжкій задумі, потім спиняється перед Оксаною).
Оксано, заспокойся, поговорім ладом.
Оксана
Про що, Степане?
Степан
Виходить, я тебе занапастив.
Оксана
Ні, я сама…
Степан
Однаково. Я більше не хочу заїдать твоєї долі.
Хоч як мені се гірко… я готовий тебе до батька відпустити.
Оксана
Як?
А ти ж?
Степан
Я тут зостануся. Для мене немає вороття, ти ж теє знаєш.
Оксана (зворушена)
То се б тебе покинути я мала?
Чи я ж на те стояла під вінцем і присягу давала?
Степан (гірко)
Я, Оксано, не хан татарський, щоб людей держати на присязі, мов на шнурку. Ти вільна.
Се тільки я в неволі.
Оксана (хитає головою)
Ні, Степане.
Степан
Чого ж? Я присягу тобі вертаю…
(Голос його переривається від турботи).
І я прошу тебе… прости мене… що я… тебе відмовив від родини… що я…
Оксана (обіймає його)
Ні, годі, не кажи!
Не знаєш ти… Ще ж ти мені ні слова, ні слова не промовив там, у батька, а вже моя душа була твоєю!