Ганна
Я здалека дивлюся, як він там вулицею проїздить.
Інакше ж я його нігде не бачу, хіба що в церкві.
Оксана
Де ж ви розмовляли?
Ганна
Нігде.
Оксана
А як же він тебе посватав?
Ганна
Як? Через сваху. Як звичайно всі.
Оксана
Я щось не розберу.
Ганна
Бо ти не знаєш тутешніх звичаїв. Нехай лиш мати тобі розкажуть, бо всього достоту і я не знаю.
Оксана
Нібито виходить, що ви отак, не мовивши ні слова, і поберетесь?
Ганна
Так найпристойніше.
Оксана
Чудна тут молодь!..
(Усміхається якимсь спогадам мовчки.
Потім стиха, мрійливо).
Я ж було щовечір виходжу до Степана на розмову.
Ганна
Як заручились?
Оксана
Та… як заручились…
Ну, раз стояла з ним, не заручившись, інакше хто ж засвататися може?
Ганна (закриваючись)
Ой лихо, сором!
(Оксана мовчки знизує плечима).
Ганна
А твоя матуся не знає й досі про твої стрівання?
Оксана
Чому не знає?
Ганна
Що ж, вона простила, не прокляла тебе?
Оксана
Та за що, Ганно?
Самі ж вони були пак молоді, то знають, що то любощі.
Ганна
Оксано!
Що тільки ти говориш?
(Знову закривається)
Оксана (сміється)
От дурненька!
Степан (увіходить поспішно)
Оксаночко, перевдягнися швидше в московське вбрання. Там прийшли бояри.
Оксана
Та мати ж кажуть, що жінкам не можна між чоловіцтвом бути.
Степан
Бачиш, любко, ти маєш тільки їх почастувати та й знов у терем вернешся.
Оксана
Отак?
А як же частувати їх, Степане?
По-нашому, чи, може, як інакше?
Степан
Ти винесеш їм на тарелі меду, — матуся прилаштують, як там треба, — уклонишся, боярин поцілує тебе в уста…
Оксана
Степане! Що ти кажеш?
Мене бояри цілувати мають?
Чи се мені причулося?
Степан
Ні, серце, воно так є, та в тім нічого злого, — то тільки звичай!
Оксана
Се ще так же звичай!
Нехай йому абищо! Не піду!
Степан (понуро)
Як хочеш, тільки ти нас тим загубиш.
Оксана
Таке вигадуєш!
Степан
Ба ти не знаєш, які тут люди мстиві… За зневагу старий боярин візьме, як не вийдеш, а він же думний дяк, він має силу — он син його ще молодий, — вже стольник; він оклепає нас перед царем, а там уже й готово «слово й діло».
Оксана
Ти не жартуєш?
Степан (ще понуріше)
Як тобі здається?
Оксана (з жахом)
Степане, та куди ж се ми попались?
Та се ж якась неволя бусурменська.
Степан
Я й не казав тобі, що тута воля.
Та якби ми не гнули тута спини, то на Україні, либонь, зігнули б у три погибелі родину нашу московські воєводи… Ось ти млієш з огиди, що тебе якийсь там дід торкне губами, а як я повинен
«холопом Стьопкою» себе взивати та руки цілувати, як невільник, то се нічого?
Оксана
Боже мій… Степане!
Хто ж каже, що нічого?
Степан
Отже, бачиш…
Та що я тут розводжуся? Там дяк мене чекає. То скажи, Оксано, ти вийдеш?
Оксана
Я не знаю…
Мати (виходить з кімнати)
Вийди, доню, голубонько! І я тебе прошу!
Не дай мені, старій, на очі бачить
Степанової згуби!
Ганна
Ой сестричко, якби ти знала, що за лютий дід отой боярин!.. Я тебе благаю!
Сестриченько! Не загуби ж ти нас!
(Ридаючи, кидається до Оксани)
Оксана (до Ганни холодно, якось надміру спокійно)
Я вийду. Дай мені московське вбрання.
(Ганна кидається до скрині).
А ви, матусю, наготуйте меду.
Іди, Степане, бав тим часом гості.
Степан, похиливши голову, виходить. Оксана, бліда як смерть, здіймає з голови кораблика.
III
Степан (уводить гостя козака)
Ось тута поговорим, пане-брате, бо, знаєш, там… тут буде захисніше.
(Оглядає сіни через двері, потім замикає двері на замок і зачиняє вікна. Сідає з гостем далі від дверей. Розмова ведеться неголосно).