Бог з тобою!
Чому спалити? То вона прохає, щоб я, по змозі, грошей їй послала, якусь вона потребу має пильну.
Степан
Не посилай. Крий боже! І не думай!
Оксана
Та що тобі біг дав? Я й не гадала, що ти такий скупий. Коли вже так — я з посагу свого послати можу.
Степан
Та я не грошей жалую, Оксано.
Оксана
А чом же ти не хочеш?
Степан
Небезпечно.
(Нахилившись до неї, зовсім нишком).
Вони там з Дорошенком накладають…
Оксана
(здивована мовчить, потім загадково усміхається)
Ну що ж, так, може, й треба.
Степан
Схаменися!
Ти ж так боялася розливу крові, а ся війна найпаче братовбійна, що Дорошенко зняв на Україні, - то ж він татар на поміч приєднав і платить їм ясиром християнським.
Оксана
(сідає, мов знесилена, на ослін і спирається на стіл)
Скрізь горе, скрізь, куди не обернися…
Татари там… татари й тут…
Степан
Оксано!
Що мариться тобі? Татари тут?
Оксана
А що ж? Хіба я тут, не як татарка, сиджу в неволі? Ти хіба не ходиш під ноги слатися своєму пану, мов ханові? Скрізь палі, канчуки… холопів продають… Чим не татари?
Степан
Тут віра християнська
Оксана
Тільки ж віра!
Та й то… прийду до церкви — прости, боже! — я тут і служби щось не пізнаю: заводять якось, хтозна й по-якому…
Степан
Оксано, се вже гріх!
Оксана
Ой чоловіче!..
Та й осоружна ж ся мені Москва!
(Схиляється головою до стола).
Степан (сумно стоїть над нею)
Я так і знав… Хіба ж я не казав, що я тобі нічого дать не можу тут, на чужині?..
Оксана (кидається до нього)
Ні, моє кохання!
Се я недобра! Так, немов не знаю, що бідний мій голубонько страждає за всіх найгірше, — треба ж завдавати жалю ще більше!
(Степан пригортає її).
Ну, скажи, мій любий, чи довго нам ще мучитися так?
Степан (зітхнувши)
Бог знає, серденько!
Оксана
Невже й загинем у сій неволі?
Степан
Май надію в бозі.
Ще якось, може, зміняться часи.
Коли б утихомирилося трохи там, на Вкраїні, попрошу царя, щоб відпустив мене хоч у гостину.
Оксана
Тепер ніяк не можна?
Степан
Ні, єдина, тепер нема що й думати! От саме я думаю до царя супліку нести, що люди з України привезли, — жаліються на утиски, на кривди…
Я маю боронити ту супліку, то вже ж не час проситися з Москви.
«От, — скажуть, — речі солодко розводить, а сам в ліс дивиться». Тепер, Оксано, нам треба стерегтися так, «щоб муха не підточила носа», як то кажуть.
Крий боже схибити в чому, — пропала вся наша справа і громадська вкупі.
Оксана
Ну як його ще більше стерегтися?
Вже й так немов замазались у піч!
Степан
Та от, наприклад, ти послати хочеш ті гроші братчиці…
Оксана (спустивши очі)
Вже не пошлю.
Нехай пробачить, що ж, коли не змога…
Я напишу їй…
Степан
Краще не пиши нічого, серце.
Оксана
Як же ж так, Степане?
Се ж навіть незвичайно!
Степан
Як листа десь перехоплять — чи то раз бувало? — то ще готові взяти на тортури, як викриють ту справу з Дорошенком, щоб ти призналася, в чім накладала
З товаришками…
Оксана
Я перекажу через Яхненка…
Степан
Мушу я просити, щоб ти його у нас тут не приймала.
Оксана
Та я ж його просила, щоб прийшов!
Вже ж не прогнати!
Степан
Накажи слугою, що ти нездужаєш.
Оксана
Не випадає.
Степан
Як хочеш. Тільки як візьмуть «на дибу», то вже не жалуй!
Оксана
Звідки вже й «на дибу»?
Степан
А що ж ти думаєш? За тим Яхненком шпиги московські цілим роєм ходять.
Я знаю їх.
Оксана (зажурена)
Так я й не передам родині ні листів, ні подарунків…
Степан
Ти знаєш, люба, поки що, то й краще б не озиватись, надто до Івана, бо він в непевні справи устряває…
Оксана
До брата рідного не озиватись?
(У неї стають сльози на очах).
Степан
Се ж не навіки, рибонько, тим часом, поки утихомириться…
(Знов пригортає її).