— Так, усе це для тебе.
— І всі мешканці твоєї країни мають отакі казкові будинки?
— Ні, в таких будниках мешкають лише круглоголові.
— А довгоголові?
— Довгоголові в таких будинках не живуть. Та їм вони й ні до чого, адже вони тільки й знають, що працювати, їсти та спати. Їм вистачає маленької кімнатки на двох, а то й на чотирьох. Кімнатки ті мають назву «Де Упав, Там і Спи».
— І вони задоволені з отих жител?
— Цілком задоволені.
— Вони самі це кажуть?
— Вони передають це тими, що говорять від їхнього імені… Але про це ти дізнаєшся згодом.
А зараз лягай спати. Ти повинен добре відпочити, бо нас чекає дуже напружений день. Нас прийме Генсек.
— Генсек?
— Так, Генеральний секретар. І від того, чим закінчиться зустріч, залежить, станеш ти круглоголовим чи приєднаєшся до тих, що мають видовжені голови.
Я ступив до кімнати Солодкого Сну, ліг у ліжко, й одразу ж мене заколисала дрімота.
Прокинувся од того, що мене хтось легенько поторгав за плече. Розклепив повіки — юнак.
— Вставай, нам пора йти.
— А яка надворі погода? — поцікавився я, протираючи очі.
І тільки спитав, як стіна навпроти розтанула і я побачив вулицю і постаті з порцеляновими головами, що заклопотано кудись поспішали. Всі вони були круглоголові.
— А де ж довгоголові?
— Довгоголовим сюди вхід заборонений… Поквапся, бо нас чекає зустріч з Генсеком.
— А як його звати?
— Це я тобі скажу за сніданком.
І поки я снідав, він розповів мені історію з Генсеками.
Після смерті першого Генсека Синенка впродовж десятка років у них змінилося з десяток Генсеків. Ті помирали одразу, адже були дуже похилого віку. Тож не встигали ховати одного, як готуйся ховати другого. Той ледь не задушив усіх кукурудзою, так що довелося його потай задушить подушками. А той іще гірше, затіяв перебудову, і так трусив кадрами, що ледь не потрощив порцелянові голови. Думали-гадали та врешті й вирішили послати до Москви таємну експедицію за клоном Генсека, який їх найбільше влаштовував.
— І якого ж із них?
— Леоніда Ілліча Брежнєва… Золотої мрії кожного партійця. Одна лиш біда: клоновані Генсеки недовго живуть. Зараз нами вже править Брежнєв Третій… Кінчай жувати, бо запізнимось!
Ми знову перетнули площу й зупинилися перед величезним, червоного кольору палацом. Пройшовши пильну охорону, яка традиційно обшукала нас з голови до ніг, навіть посмикала за геніталії, дошукуючись вибухівки, довго піднімалися ліфтом, врешті ступили до точнісінької копії Георгіївської зали Московського Кремля. І тільки ступили, як стіна навпроти безшумно розсунулась і урочисто зайшов гурт людей з такими сяючими, такими бездоганно круглими головами, що аж очі сліпило. І попереду, ледь переставляючи ноги (я його одразу впізнав, бо надивився, переглядаючи столітньої давнини кінострічки), важко йшов Леонід Ілліч Брежнєв.
На порцеляновому обличчі його різко виступали товсті чорні брови (недаремно колись його прозвали «бровеносцем»), масні губи весь час плямкали, ворушилася щелепа. Весь одяг його з низу до верху нагадував іконостас: сотні орденів та медалей малиново видзвонювали золотом найвищої проби.
Ось він зупинився, одразу ж застигли й ті, що його супроводжували. Якась рука нап’яла йому окуляри, друга вклала до руки, що тремтіла, аркуш паперу.
Брежнєв підніс той папір до очей, заворушив одвислою щелепою:
— До-ро-гі-є то-ва-рі-щі!..
Знову появилась рука, висмикнула папір, тицьнула другий.
— До-ро-гой то-ва-ріщ! — заворушив Брежнєв щелепою. — Раз-рє-ши-тє по-прі-вєт-ство-вать вас с і-сто-рі-чєс-кім со-би-ті-єм — встрє-чєй с Лє-о-ні-дом І-ллі-чом Брєж-нє-вим. — І повернувся до почту. — Гдє аплодісмєнти? Я не слишу аплодісмєнтов!
Всі гаряче заплескали в долоні.
Брежнєв знов підніс до очей аркуш паперу:
— Раз-рє-ши-тє в честь е-то-го со-би-тія наг-ра-діть вас… А почєму нє меня? — обернувся до почту.
Ті йому щось шанобливо сказали:
— Ага, ясно. На-гра-діть вас мє-да-лью Лєо-ні-да Іл-лі-ча Брєж-нє-ва…
Один з почту спустився з помосту і почепив мені на шию велетенську медаль з профілем Генсека.
— Вітаю! — поздоровив мене юнак, коли ми полишили зал. — Тепер тебе автоматично зараховано до круглоголових.
— З чого ж розпочнемо? — запитав я, коли ми вийшли з палацу. Важкенна медаль боляче била по колінах, і я вже побоювався, що під кінець довжелезного дня всі мої кістки будуть потрощені.