Внизу одразу ж здійнялося ревище. Заплющивши очі, Найправдивіше Дзеркало з насолодою слухав той розлючений крик.
— Куди вони плювалися і що то за крик? — спитав я юнака уже в ліфті.
— Під Найправдивішим Дзеркалом живе інший поет, якому присвоєне звання Правдивого Дзеркала. Вони люто ворогують. І користуються найменшою можливістю обплювати один одного. Ми зараз його провідаємо.
Правдиве Дзеркало саме обтирав обпльовану голову. Порцелянові щічки його пашіли гнівом, очі палахкотіли лютим вогнем. Не менш розлючені були й критики, яким перепало ще більше. Худющі, як хорти, вони аж клацали іклами.
Забачивши нас, Правдиве Дзеркало перестав обтиратися і застиг у позі Роденівського Мислителя.
— Тихше! — зашипіли на нас критики. — Вони творять!
Правдиве Дзеркало враз ожив, заворушив масними губами. Театрально ляснув долонею по чолу і вибіг до сусідньої кімнати.
— Експромт! У них народився експромт! — молитовно зашепотіли критики. — Приготуйтеся слухать геніальний експромт!
Одчинилися двері, велично вплив поет. У відставленій руці він тримав блакитний папір, списаний рожевими літерами.
— Я написав щось краще, ніж отой старий йолоп, — кивнув він на стелю. — Не розумію, як вас не занудило від його «ме-ке-ке»? А рожевий папір, на якому той кретин пише блакитним чорнилом!.. Я ж, як бачите, вживаю лише благородний папір блакитного кольору і рожеве чорнило…
— Слухайте! Слухайте! Слухайте!.. — зашепотіли критики, наставляючи великі од щоденного слухання вуха.
І Правдиве Дзеркало, закочуючи очі під лоба, продекламував:
Повторилася та ж сама сцена, що й нагорі: валялися непритомні критики, другі один з-перед одного вихваляли безсмертні рядки, а потішений поет, проводжаючи нас до виходу, все допитувався:
— Правда ж, «ме-ке-ке» отого старого придурка не може йти в порівняння з моїм «бе-ке-ке»?
— А тепер що, до прозаїків? — запитав я юнака. У голові моїй і досі мекало й бекало.
— Прозаїків ми не тримаємо, — відповів той. — Наша дійсність занадто висока для жалюгідної прози. Як тільки появляється прозаїк-початківець, його одразу ж ловлять і переплавляють на поета або в крайньому разі на критика. Таку практику ввів у життя наш перший Генсек Синенко, що лежить у мавзолеї. Його, страшно й подумати, колись щодня обливали, наче помиями, мерзенною прозою!.. А тепер зайдемо до нашого найвидатнішого художника.
Я завагався. Був досить втомлений, до того ж не знав, що жде мене в художника, якому, як повідомив юнак, за портрет Брежнєва Третього, намальований на полотнищі кілометр на три, присвоєно почесне звання «Найправдивіший Пензель». Та цікавість перемогла, і я погодився.
Художника ми застали за мольбертом. На величезному полотнищі рожевими фарбами вимальовувався корпус заводу. Зі срібних труб здіймався золотий дим, з блакитних воріт виходили веселі люди в розкішному одязі, з круглими порцеляновими головами.
— То хто, екскурсанти? — поцікавився я.
Найправдивіший Пензель захихикав, потішений моїм невіглаством.
— То робітники. Наші робітники, вельмишановний!
— Дозвольте! — заперечив я. — Я на власні очі бачив робітників. Вони всі до одного довгоголові і мають череп’яні голови. До того ж у них сірий засмальцьований одяг.
— Сірий одяг?.. Довгі голови?.. — щиро здивувався художник. — Але ж таких людей взагалі не існує в нашій щасливій країні! Якщо не вірите, то гляньте сюди.
Він тупнув ногою, і величезна стіна стала такою прозорою, що я аж поточився назад, щоб не звалитися в прірву.
— Підійдіть ближче, не бійтесь!
Перемагаючи страх, я підійшов упритул.
— А тепер подивіться донизу.
Під нами було видно завод. Робітники саме поверталися з роботи, голови в них були майже круглі.
— Але ж одяг у них сірий. Не те що на вашій картині.
— Я дотримуюсь методу комуністичного реалізму, — відповів пиховито художник.
— Ви ніколи не спускались донизу?
— А навіщо? Я і так добре бачу. До того ж я звідси краще охоплюю поглядом всю панораму… Ах! Ах! — заметушився раптом художник. — Ви тільки гляньте, якою ефектною рожевою плямою рухається цей натовп на тлі літньої зелені!.. Де моя рожева фарба?.. Куди поділася фарба?..
Побачивши, що художникові не до нас, ми тихенько залишили майстерню.
— Ти задоволений? — поцікавився юнак.
— Більше ніж задоволений! — відповів я з іронією.