— А може, провідаємо того, що творить геніальну музику?
— Дякую, я дуже втомився. До того ж ця клятуща медаль мені геть розбила коліна.
— Тоді все. Спочивати. Завтра йдемо знайомитись, як працюють наші вчені.
— А можна без медалі?
— Не можна. Тебе нікуди не пропустять, до того ж можуть ухопити і як підозрілого типа вкинути до печі, де виплавляють довгоголових.
Вчені теж були зібрані докупи, як і письменники, художники, композитори. Величезні будови займали цілісінький квартал. Науково-дослідні інститути кипіли вченими, як вулики бджолами.
Основна маса вчених трудилася над розробленням нових видів зброї. Від стрілецької до бактеріологічної, від наземної до космічної, від підводної до надводної.
— Навіщо вам космічна зброя? У вас же немає космосу.
— Зате космос є у вас, — відповів злорадно юнак.
— Ну, добре. А для чого вам стільки зброї? З ким ви збираєтесь воювати?
— З усім вашим світом. Ми понесемо всеперемагаюче знамено комунізму в найвіддаленіші закутки земної кулі, де нас ждуть не діждуться уярмлені народи.
— І зробите всіх круглоголовими? — запитав я уїдливо.
— Це залежить від того, як вони нас зустрічатимуть…
З усіх інститутів мій юний супутник обрав інститут зовнішньої розвідки. Аж тепер я здогадався, чому він опинився під Говерлою, де я його спіткав на свою бідну голову.
І мене весь час мучили думки: ще два дні, що були відведені на ознайомлення, — і мене відправлять до печі, де переплавлять на круглоголового. Клята медаль, що весь час била мене по колінах, щохвилини, щомиті мені про це нагадувала, і я вже не знав, куди подітися од гнітючих думок…
Утікати? Та як мені вдасться оминути прикордонну сторожу? Схоплять, засудять і переплавлять. Тільки вже на довгоголового. Тобі подобається з дня у день горлати оте ідіотське: «Партію ми слушалі, хорошо покушалі»? А працювати не розгинаючись по сімнадцять годин на добу?.. Отож-то й воно…
А коли б і вдалося непомітно пробратись до тієї печери, коли б зумів зорієнтуватись у темряві і вибратись по той бік. Що б я робив із своїм крихітним зростом, де кожен пацюк зміг би мене запросто схрумати? А вужі? А гадюки? І як би я вибрався з густої трави, що піднімалася б над моєю головою до самого неба?
— Ти про щось задумався? — донісся до мене голос юнака.
— Ні, то я просто так… Так де ж твій інститут?
— Та ось же він!.. Я поведу тебе до лабораторії найвидатнішого вченого, без геніальних розробок якого наша зовнішня розвідка не була б такою всеохопною та досконалою.
На червонющих дверях до лабораторії мало того що горів застережний напис: «Постороннім ліцам вход строго воспрєщон!», а ще й був намальований череп.
— Йди сміливо, — заохотив мене юнак. — У тебе ж медаль.
І справді: охоронці, що кинулись погрозливо навперейми, вгледівши медаль, козирнули, приклавши долоні до чудернацьких кашкетів.
У лабораторії, якій не було кінця-краю, кипіла робота. Сотні лаборантів ворожили над колбами, перемішуючи якісь рідини, гули вентилятори, витягуючи сморід, блимали тисячами вогнів екрани. А поміж ними повільно походжав найвидатніший вчений, час від часу заглядаючи через плечі заклопотаних працівників. Порцелянова головешка його була вдвічі більша од нормальної, велике чоло нависало над окулярами, і по тому чолі весь час бігали іскорки, збиралися в суцільні сузір’я, яскраво спалахували, і тоді вчений поспіхом кидався до комп’ютера, виклацував щось на клавішах, і по екрану пробігали цифри і знаки, шикувалися в довжелезні стрічки.
Вчений довго водив нас по лабораторії, з гордістю її демонструючи. Показував тисячі слоїків з різноколірними рідинами, і мене особливо зацікавили слоїки з коричневою рідиною, кілька крапель якої досить було, щоб людина стала невидимою. Цим своїм винаходом найгеніальніший особливо гордився, він не втримавсь од спокуси продемонструвать його дію, тож гукнув лаборанта і простягнув йому крихітного слоїка:
— Пий!
Той слухняно випив і одразу ж став танути, зливаючись з повітрям.
Ось його вже ледь видно… Ось він уже наче пляма туману… Ось навіть натяку не лишилося, що отут же щойно була жива істота з плоті й крові.
— Він що, так і лишиться невидимий?
— Так, на кілька годин. Потім моя рідина перестане діяти і він знову проявиться.
Так це ж те, що мені потрібно!
Скориставшись тим, що вчений обернувся до якогось із лаборантів, відповідаючи на його запитання, я ухопив один із слоїків і заховав його до кишені.