— Оксана?.. Вік мріяв зустріти Оксану!
Штовхнув двері, і вони зі скрипом-рипом неохоче впустили їх досередини.
Кімната, вузька, як пенал. Вичовгана доріжка до єдиного канцелярського столу та двох рахітичних стільців перед ним. Голі-голісінькі стіни з височезним, як у соборі, вікном… Ні, на стіні, що навпроти, засиджений мухами плакат ще з воєнних часів: червоноармієць у шоломі націлився пальцем їм прямо межи очі: «А ты записался на фронт?»
За столом — жінка віку невиразного.
Звелася, ступила назустріч:
— Зустріли, Олег Павлович?
— Зустрів, зустрів… Познайомтесь.
І поки Оксана тисла руку збляклої жіночки, Олег додав до її паспорта свій та й ляснув ними по столу:
— Можна без церемоній?.. Запитань і відповідей?.. У нас усе давно вирішено.
— Гаразд, гаразд, — заквапилась жіночка.
Взяла паспорти, стала щось записувати до товстелезної книжки. «Регистрация смертей, разводов, браков, рождений», — прочитала Оксана на палітурці, коли жіночка закрила книжку. Оцій збляклій жіночці, мов присипаній попелом, таки й справді більше личило реєструвати смерті-розлучення.
— Вітаю з законним браком! — повернула їм паспорти.
— Дякую, Ніно Василівно! — цьомкнув її в щоку Олег. — Шампанське за мною.
Вийшла на вулицю Оксана — зовсім ошелешена. Все було наче в тумані, наче й не з нею це щойно скоїлось. Не помітила навіть, як пройшли повз школу, де вона викладала, повз будинок, в якому жила, здається, трохи отямилась, коли піднялись на другий поверх вже будинку іншого й Олег відчинив двері:
— Ось тут я й живу… А це — твоя кімната…
Кімната гола-голісінька, лише на підлозі кинуті недбало газети та на шнурові під стелею теліпалася лампочка.
«Як же тут жити?» — безпорадно оглянулась.
А він, опустивши на підлогу валізку, повів її до сусідньої:
— А це вже моя.
Хоч ця сяк-так умебльована.
Сказати, що дуже, то ні (свідомість потроху поверталась до неї, у ній уже просиналася жінка, господиня гніздечка сімейного), спасибі, що хоч є на чому сидіти та спати… Спати?.. Та на ліжкові ж отому тісно й одному!.. Та ще стіл посередині: пляшка вермуту, дві тарілки, як слід і не вимиті, дві виделки, два кухлі, нарізаний хліб на газеті…
— Треба ж відсвяткувати одруження, — сказав, мов виправдовуючись. — Сідай до столу, я зараз.
І подався на кухню.
Постояла-постояла, що мала робити — сіла. Тернула пальцем по стільниці — палець враз узявся сірим. Дістала хустину, витерла хоч із столу пилюку.
За спиною зашкварчало: появився Олег. Ніс величезну сковороду, повну яєчні. Вбухав зо два десятки яєць, як не більше…
Він побіг до редакції: конче потрібно було здати в номер якусь бздушку-замітку, Оксана ж заходилася порядкувати у квартирі. Що прибиралася, мабуть, ще до війни.
Прибирала і сама себе запитувала: «Коли ж він мене поцілує?»
Цьомкнув же в загсі оту сіреньку курочку, а не її.
І ще в неї було таке відчуття, наче вона просто зайшла сюди в гості. Ось прибере, візьме валізку, що сиротою стояла в сусідній кімнаті, і піде додому.
Таке все було нереальне.
Пізніше, набагато пізніше вона поцікавилась:
— Що тебе так у шию гнало женитися?
Відповів не задумуючись. Оксана вже звикла до того, що на будь-яке запитання у нього завжди була готова відповідь. Скаже, а потім уже думає, що він сказав.
— Тебе й кулі не могли наздогнати! — сміялась Оксана.
А й не могли! Повернувся з фронту — подряпини жодної. Тож і тут: відповів не задумуючись:
— Для цього були дві важливі обставини.
— Які, якщо не секрет?
— Не секрет… По-перше — закохався нестямно…
— Отак з першого погляду і закохався?
— Ні, там, у вокзалі, коли я тебе вперше побачив, мені тебе стало жалко. До щему у серці! Така ти була нещасна й беззахисна… А коли ти поїхала, коли тебе не було три дні, отоді я й закохався по-справжньому. Страшенно боявся, що ти назавжди залишишся коло хворої матері. А я ж і адреси твоєї не мав…
Вона одразу ж повірила, що отак можна закохатися. Згадала себе, там, біля хворої матері. Але — щоб сходу до загсу!..
— А по-друге?
— По-друге, почали квартири ущільнювати. Підселяти тих, що стояли у чергах. А в мене ж двокімнатна на одного…
Ось воно що!
— Ти ж і жук!
Аж тепер зрозуміла, чому він так квапився її прописати. Другого ж дня прописав!
Сказав би раніше про це — смертельно образилася б.
— Так я ж тебе по-справжньому полюбив! — переконував гаряче.