А її не треба було й переконувати.
У перший же вечір, коли знову заїли вермут жахливою яєчнею тією, він запитав:
— Ти могла б ще трохи пожити у себе? Доки я умеблюю кімнату. Сама бачиш, на чому я сплю…
«Оце так заміжжя! Чоловік у перший же вечір виряджає із дому!» Однак не заперечила.
Олег провів її до гуртожитку з наполовину спорожнілою валізкою: вирішила, щоб він хоч обідав по-людськи. «Хоч тепер поцілує?»
Поцілував!
Тицьнувся губами холодними, притис, наче боявся затриматись…
— То я побіг… Завтра ж о сьомій вечора… — По дорозі домовилися сходити в кіно.
— Біжи, — сказала прикро Оксана. Дивилася вслід, і чомусь їй хотілося плакати.
А потім вона була йому вдячна за оті десять днів. Коли губи його ставали все тепліші й тепліші. Коли щовечора йшли у кіно чи то парком гуляли і деревина кожна їм кланялась. А в неділю — на річці цілісінький день, де він учив її плавати, і в перший же день ледь не втопив. Потягнув на глибоке, а вона ж вище колін зроду-віку не заходила у воду.
Вона засинала й просиналася з думкою про зустріч наступну, і дівчата, які жили разом з нею, все допитувались, в кого вона отак закохалася, а вона соромилася їм признатись, що вже заміжня, їй самій починало здаватись, що одруження ще жде їх попереду, — аж до того дня, коли розпочалися канікули, і він приніс їй два квитки на поїзд у Крим, до Феодосії.
— Ледь відпросився в редактора. Їдемо завтра.
— Завтра? — жахнулась Оксана. — Та мені ж треба зібратись.
— Та що там збиратись! Я вже дав телеграму, щоб зустрічали.
— Телеграму?.. Кому?
— Однокашникові. Разом училися. Він там редактором. Зустріне й прилаштує де слід.
Рано-вранці заскочив (поїзд о сьомій), вихопив її майже з постелі (збиралася — всю ніч очей не зімкнула), у вагоні одразу ж з усіма перезнайомився, і всі уже знали, що вони щойно одружені, і поступилися їм місцем найкращим, і кожне запрошувало скуштувати смачненького, а у Феодосії їх справді зустрів однокашник, такий же яснооко веселий, як і Олег, і запхнув до «вілліса», що нагадував пофарбованого в зелене жука на колесах, і повіз за кілька десятків кілометрів до татарського селища, що примостилось над морем (татарами тут і не пахло: вивезли всіх до одного, бо розгнівали Сталіна. Навіть Героя Радянського Союзу, разом з росіянкою дружиною, з якою він одразу ж по шлюбові приїхав на деньок погостювати в батьків), і вони, облаштувавшись сяк-так, одразу ж до моря й побігли, й облюбували крихітну бухтоньку, якій Оксана в знак великої вдячності подарувала срібні сережки.
Вони досхочу й накохатися не встигли: Олега викликали до військкомату та й запроторили на перепідготовку командного складу.
— Привезу ще одну зірочку, — нахвалявсь, сміючись. А їй хотілося плакати:
— Я ж тебе й провідать не зможу! Бо не поруч — десь на Кавказі.
— Не тужи: два місяці пробіжать — і незчуємось.
Все в нього біжить!
Щодня писав бадьорі листи. Що в нього прекрасно, служба йде як по маслу. Та їх не дуже й муштрують: офіцери ж, не рядові.
І в кінці — обов’язкова приписка: «А як пожива наше ліжечко?»
Тільки він міг до такого додуматись: змотатися аж у Київ по ліжко. Он воно і стоїть. Антикварне. Розкішне. З берези карельської. Пропахчене їхніми любощами. Молодими. Ненаситними. Сповненими такою ніжністю, що й сльози навертались на очі.
До його приїзду лишався тиждень, коли подруга покликала на іменини.
Не хотіла йти, але подруга пригрозила, що перестане й вітатись.
Й от же плем’я жіноче: сумувать сумувала, кожен день рахувала, коли побіжить стрічати Олега, а про перманент не забула, й манікюром кігтики оновила, і перед люстром, розглядаючи сукню нову, Олега зустрічати і придбану, навертілась уволю.
І була тим щаслива, що всі чоловіки зупиняли на ній погляди. Особливо колега, який сидів за столом поруч і смішив її дотепами. Обволікав поглядом приязним: одне око світліше, а друге темніше. Вона вперше стріла людину з такими очима.
З кожним тостом, що лунали за столом, їй ставало веселіше й розкутіше. Фліртувала з сусідом — отим легким фліртуваннячком, що ні до чого не зобов’язує, і вальсувала з ним, дозволяючи йому себе притискати, бо випила й одну чарчину, і другу («Е, хто ж так за іменинницю п’є? До дна треба, до дна!») напрочуд смачного вина.
І коли стали розходитись, відчула, що таки добре сп’яніла.
— Я вас проведу, — шепнув він їй на вухо. І вже на вулиці взяв міцніше під руку.