Довів до будинку, піднявся по сходинах…
— Дякую, я вже сама.
А він не йшов. Чекав, мабуть, поки вона зайде до квартири. Тикала ключем — не могла попасти в замок.
— Дайте я, — прошепотів, наче до чужої квартири скрадалися. Одімкнув двері, зайшов слідом до кімнати, накинувся грубо і жадібно… «Ні!.. Ні!.. Ні-і-і!!!» — волав її мозок, а зрадливе тіло її враз ослабло, розкрилося і впустило у себе…
Пішов, наче втік. А вона лежала розтоптана, розтерзана, знищена. На шлюбному ліжкові.
Згодом зсунулася з постелі пом’ятої, побрела важко до ванни…
Напустила майже окропу, з головою ледь не пірнула: милась — ніяк не могла одмитися. Усе в ній тремтіло, здригалося від огиди, вона так ненавиділа своє тіло підступне, що ладна була його знищити, а разом і болісно нестерпну свідомість. Й оте «Ні!» в розпачі билось під черепом.
Як вона у ту ніч не покінчила життя самогубством, не знала й сама.
Від тієї жахливої події минув місяць, і за цей місяць сталося от що. Впродовж тижня, коли чекала — не чекала Олега (не знала, якого Бога молити, щоб він там надовше затримався… Хай пізніше… Ну хоч трохи пізніше… З якими очима його зустрічатиму?..)… За оцей тиждень вона позбулася ліжка.
Антикварного. З берези карельської.
Не могла не те що спати — дивитись на нього!
А як доведеться лягати з Олегом?..
Краще померти!
За півціни оддала, і коли Олег спитав зачудовано: «А ліжко куди поділося?» — пояснила, ховаючи очі, що розвелися клопи. Легіони клопів, замалим кров з неї не виссали, жодним робом не могла од них врятуватися.
— Невже ж я завіз разом із ліжком? — дивувався Олег. — Як же я їх тоді не помітив?.. І вони наче нас не кусали…
Не знала… Нічого не знала… Знала тільки одне: клопи її ледь не з’їли…
Це був жах, про який не варто і згадувати!
Аж сама дивувалася, що отак переконливо бреше.
— А на чому ми спатимемо?
— На підлозі. — Бо оте, парубоцьке, затовчене, Олег сам відніс другові, який спав на газетах. Не забирати ж назад. Та вони на ньому й не вмістяться. Навіть «валетами».
— Гаразд, — не довго тужив за антикваріатом Олег. — Дістанемо інше… Металеве…
І, пославши газети, а зверху — постіль, вляглись на підлозі.
Олег невдовзі заснув, нею натішившись, а Оксана всю ніч плакала. Тихенько, щоб не розбудити Олега…
Здавалося, що життя безнадійно поламане, що між нею й Олегом виросла непробивна стіна, яку ні повалити, ні переступити.
Спершу хотіла звільнитися з школи… Зустрічатися щоденно з отим було понад її сили: так його ненавиділа!.. До того ж здавалося, що всі уже все знають… Панічно боялася, що хтось про те розкаже Олегові, який мав звичку заходити за нею після уроків. Але куди влаштуєшся, коли українська школа одна-єдина в їхньому місті?..
І основна подія, що сталася вже після місячних, що їх Оксана чекала — не могла дочекатись, — вона завагітніла.
Збожеволіла б, коли б те сталось раніше!
І, дитину виношуючи, — від Олега, Олега, Олега! — дзвеніло у ній, — потроху до тями приходила.
Не те що забула зовсім, таке неможливо забути, але відчуття гостре жаху, нестерпної перед Олегом провини, коли лишалось одне: упасти перед ним на коліна і в усьому зізнатися, а потім піти… на край світу забігти… потроху зникало у часові, огорталося мовби туманом, не так її терзало і мучило.
Їй уже починало здаватись, що з появою дитини все зникне, забудеться…
І пологи, неймовірно важкі пологи, коли вона ніяк не могла розродитись… коли потуги то накочувались гарячими хвилями, то відступали… щоб вона не померла одразу, а довше помучилась… а дитина все ніяк не хотіла полишити материнського лона, в якому їй було так зручно і затишно… Пологи ці вона сприйняла як спокуту, і в потьмареній свідомості билось одне: «Так тобі й треба!.. Так тобі й треба!..»
І довге, нескінченно довге одужання, коли до болісно набряклих грудей не доторкнутися — не те що годувати дитину (годували інші, які поруч лежали), — теж сприйняла як спокуту.
А він засипав її квітами.
Щодня — отакенний букет… Щодня — коротенька, всього з одного слова записка: «Дякую!.. Дякую!.. Дякую!..»
І коли вона врешті одужала, коли винесла обережно акуратний пакуночок, у якому мирно посапував маленький Олежик, посадив її в таксі… Не в «Победу» — до машини розкішної, що возила пошлюблених, хоч до їхнього дому — три кроки ступити…
Коли вона помітила, що в сина різного кольору очі? Коли її вдарило в груди… горло здушило… вогнем обпекли синові очі? Висмикнула з ліжечка, побігла до світла («Здалося!.. Примарилось!..») — на неї дивилися різного кольору очі. Одне — світліше, друге — темніше. Помітив і Олег: