— Ось поглянь, як нам синок догодив! Одне око твоє, а друге моє.
Уже глянула… Ліпше б осліпла!..
Син підростав — тулився до тата.
Без «жука» вже й заснути не міг:
— Та, жук!..
Олег схилявся над ліжечком, натхненно виводив:
Малий так і засинав, тримаючись за татів палець.
Син підростав — з кожним роком ставав все більш схожим на того: і очі, і брови над переніссям шнурочком…
Все ще не вірила, що таке могло скоїтись. Адже були місячні!
Якось прочитала про молоду сім’ю, що розпалася. Після того, як народилась дитина. Мати цієї дитини до шлюбу гуляла із негром, і хоч від нього не завагітніла, все одно, вийшовши заміж за іншого, народила чорношкіре дитя.
Поверталась з роботи — підгиналися ноги в колінах: Олег уже все знає. Одчинить двері — побачить його нещадне обличчя. Не зважувалась одразу ж зайти до квартири. Стояла, вслухалася: вдома Олег чи ще не прийшов…
Сама себе не впізнавала — дратувала кожна дрібниця.
Часто пуштрила сина (було за що пуштрити!), весь час зривалась на крик, й одного разу, коли його до школи відводила (найчастіше робив те Олег) і щось йому по дорозі вичитувала, син, зупинившись, сказав:
— Ти мене, мамо, не любиш!
Як по обличчі ударив!..
Якось син прийшов зі школи — від нього тютюном так і несло.
— Ти куриш?! Куриш?! — Лясь-лясь по обличчі. — Господи, за що мені така кара!
Ледь діждалась Олега.
— Дожилися! Хоч ти йому щось скажи!
Олег обійняв сина за плечі, повів до кімнати сусідньої. Що йому там казав, про що розмовляли, так і не довідалась. Тільки вийшов син — сліз повні очі.
— Я ніколи — ніколи не буду курити!
Повертаючись із школи, ще з порога запитував:
— Татко вдома?
Біг до татка — ділитись новинами свіжими.
Без татка вже й дихнути не міг.
А татко — без нього.
З року в рік, з місяця в місяць — череда днів безпросвітних. Без сподівань, без надії. Три богині, три парки, пряли нещадно тонку ниточку її долі лихої і в будь-яку мить могли її обірвати.
Щоб не збожеволіла, лишали їй щороку невелике віконце: місяць у Карпатах. Куди вона втікала разом з чоловіком та сином. Бо Олег мав усього місяць відпустки.
Воліла довіку лишатися тут. В найглухішому закуткові, де лише гори, небо, звірі і птахи.
Переїхати ж до іншого міста — годі й надіятись. Олега уже призначили головним редактором, Олег став би дибки.
Його дружно ненавиділи учні.
Особливо за те, що чіплявся до кожної, на їхній погляд, дрібниці. Зупиняв, довго й нудно вичитував. А то й вів до директора.
І тоді виклик до школи батьків — забезпечений.
За очі називали Чумою.
— Чума йде, тікаймо!
— Хлопці, Чума!
Навіть завуч якось йому зауважила:
— Вікторе Семеновичу, чи не здається вам, що ви переборщуєте?
— Олено Петрівно, я педагог, а не нянька!
Оксана ж намагалася з ним не стрічатись. Десятою дорогою обходити.
Як вона його ненавиділа!
І коли син якось сказав:
— Мамо, а Віктор Семенович дуже погана людина!
Коли син це сказав — не заперечила. Не обірвала сердито: отаке — про учителя!
— Він і справді нехороша людина. Ти од нього, синку, подалі…
Найбільше боялась, що вони стануть поруч…
І настав рік тринадцятий…
Олег нагло загинув, коли був у відрядженні. Їхній «Москвич» лоб у лоб зіткнувся із вантажівкою. Загорівся, зім’ятий, — не врятувався ніхто. Усіх так і ховали: в домовинах запаяних. Три могили — три невигойні рани. Тужна мелодія не могла заглушити ридань.
Вона лише не плакала. Застигла у горі, і туга, слізьми нерозбавлена, так палила їй серце, що воно от-от мало згоріти…
А згодом повісився син: знайшлись добрі люди, які просвітили, хто його справжній батько. Лишив по собі коротку, як подих останній, записку: «Ти нас зрадила!.. Зрадила!.. Зра…» На останньому слові зламалось перо, і він пожбурив ручку додолу…
І свідомість потьмарилась. І в голові ревіло, гуло, боляче било у скроні: «Зрадила!!! Зрадила!!! Зрадила!!!»