Ониська лиш кісточки позбирала обгризені. Коли сусідку забрала міліція. Реберце до реберця, гомілочку до гомілочки: це — Ганнусина, це — Василькова… Ні, це — Василькова…
Глянути збоку: збожеволіла жіночка. Кісточками дітей своїх грається. З гробика в гробик перекладає.
Ледь одірвали Ониську од гробиків.
«Бог розбереться, дитино… Бог порахує…»
У той рік тридцять третій люди, які од голоду пухли, прикипали серцями до Бога. До єдиної втіхи, що лишилась на цьому світі страшному. Надії останньої.
Сповзалися до обезглавлених храмів і там помирали. Землю трупом вкривали. Щоранку звозили гарбами до братських могил, до ям онімілих, а вони наповзали та й наповзали: мов з усього світу сповзалися.
Ониська теж отак поповзла б, коли б настала її година остання. Онисьці теж не лишилося на цьому світі нічого, окрім гарячої віри у Бога. У те, що на тім світі вона припаде до Петра, пригорне до серця Василька та Ганнусю.
Ониську тільки віра у Бога на цім світі й тримала.
З другим своїм чоловіком, Миколою, Ониська не прожила і півроку. Люди про нього казали, що він не при своєму, чи наврочений, чи з-за вугла дурним мішком прибитий.
Усе правди дошуковувався. Усе ставив під сумнів.
Ще в п’ятому класі учителька, яка викладала історію, розповіла, як тяжко людям жилось за кріпаччини.
— Ви навіть уявити не можете, як бідували ваші пращури, — патетично вигукувала. — 3 п’яти нажатих снопів чотири оддавали панові, а один лишали собі.
Микола і тут вирішив перевірити, як саме бідували люди за панщини. Уже вдома сів до столу та й став рахувати.
Отже, сніп. Скільки зерна з снопа намолочують?
Та не менш кілограма.
— Мамо, а скільки в день снопів нажинали?
— За день?.. Та якщо попотіти, то й п’ять кіп.
— А в копі скільки снопів?
— У копі?.. Дай Бог пам’яті… Снопів, мабуть, сорок…
Отже, сорок на п’ять, то й виходить двісті снопів. Поділити на п’ять: сорок кілограмів зерна.
— А скільки вам на трудодень цього року дали?
— По півкіло, дай Бог пам’яті.
— А на панщині по сорок кілограмів на трудодень випадало!
— Е-е, синку, не дожить нам до панщини, — зажурилася мати.
Ішов до школи Микола — діливсь новиною із стрічними:
— А ви знаєте, скільки заробляли люди хліба за панщини? По два з половиною пуди!
— Ну-у… А де це ти вичитав?
— Учителька сказала.
Показав і учительці.
Учительку, розказують, відливали водою. А Миколу довго дражнили «п’ятим снопом».
Ну, а далі — гірше. І те не так, і те не по правді. Все боліло, все душу пекло. Став писати листи. Та не будь-кому — Сталінові. «От приїдьте до нас та розберіться, хто нами керує. Бандит на бандитові, злодій на злодієві. Останню шкіру здирають з колгоспника».
Сталін читав не читав, усі листи назад відфутболював. Тим же бандитам-злодюгам. Що давно на Миколу зуби гострили. «Правду шукаєш? Ми тобі покажемо правду!»
У тридцять сьомому, коли судили троцькістів-бухарінців та шкідників-диверсантів, пов’язали й Миколу.
У колгоспі стодола серед ночі згоріла: все зерно в попіл пішло. Набігло з району: шукати диверсанта-троцькіста, — і все начальство сільське, усе до одного дружно ткнуло пальцем у Миколу.
І судили Миколу, і присудили до смертної кари.
Аж в область Ониська достукувалась: тіло забрати та поховати по-християнському. Не віддали:
— Єму і в нас хорошо лежать.
І насипала Ониська поряд з могилою Петра ще один горбик. Поставила хрест, написала на ньому, що лежить тут убієнний раб божий Микола, мир праху його…
— Вам хоч сказали, за що його розстріляли? — запитав я бабу Ониську, коли вона вперше привела мене на кладовище.
— Сказали, як не сказати… Що був таксістом…
— Таксістом?
— Таксістом, таксістом…
Господи, аж тепер я утямив, чому бабу Ониську прозвали «таксісткою».
Цей був найвеселіший. Завжди усміхався, щоб там не скоїлось.
— Та не журися, жінко, бо й очі виплачеш!
Або:
— Хіба це горе!.. Не бачила ти смаленого вовка!..
Легко жилося Онисьці з веселим оцим чоловіком. Будь-яку сварку в жарт переводив.
І з цим, наче наврочило, не прожила і півроку. І дитинки не встигла завести.
У сороковому забрали до армії. Бо вже тоді запахло війною. З німцем, а з ким же іще.
Василь, веселенький, п’яненький, пішов, витанцьовуючи:
— Як полізуть — за тиждень упораємось.