Ще й співав:
Невдовзі й листа прислав. Трикутничок, ще і без марки. Що в армії не житуха — малина. Годують безплатно тричі на день, ще й серед дня спати вкладають. Командири навшпиньках ходять, сон стережуть. Одна тільки біда, що жінки під боком немає. «Та осьо повернуся, то надолужимо…»
«А німець так мене налякався, що й воювати роздумав…»
То не журися, Онисько.
А як не журитись… Як не журитись Онисьці, коли город досі не зораний. Коли голова сказав почекати, поки на колгоспному полі упораються. Доведеться брати лопату та самій город той і скопувати.
Озвавсь знову трикутничком:
«Копай, жінко, копай. Тільки не на всю лопату, а на півштика. Бо я по всьому городу зброю позакопував. Пулімйоти й гвинтівки. Та ще й гранат два ящики… То як, бува, викопаєш — обратно закопуй. У хазяйстві воно все знадобиться…»
В Ониськи і руки трусилися, коли лопату на півштика заганяла…
Недовго й копала. Налетіло міліції, як тої галечі, та всі до одного з лопатами. Перекопали город — до вечора й упорались.
Забралися, матюкаючись…
— Та я ж вас хоч пиріжечками вгощу! — кричала вслід їм Ониська.
— В задницю собі їх позапихай!
Ото, які люті…
А другого дня — ще один лист Василів:
«Скопали… А тепер, жінко, сади й не журися…»
Хоч Василь і писав, що німець роздумав починати з нами війну… Особливо ж як дізнався, що його, Василя, забрали до армії… Таки діждались війни. І від чоловіка — жодної вісточки. Виглядала листоношу — ночей не спала.
— Немає, тітко… Немає…
А він же аж на границі, в нього ж перша куля летіла!
— Та подивися пильніше, мо’, де засунувся!
— Та кажу ж, що немає!..
Врешті діждалася. Чужою рукою написаний. Не горюй, жінко, бо твій чоловік загинув смертю хоробрих!..
І виплескала ще один горбик Ониська. І на хресті теж написала: «Раб убієнний».
Вже про заміжжя й не думала.
Та й яке там заміжжя, коли викосило всіх чоловіків! Лишилися тільки підлітки та ветхі діди.
Особливо коли прийшли визволителі.
— Нємцев ждалі?.. Хлєбом-солью встрєчалі?..
Та усіх, всіх до одного, на фронт.
І, безоружних, — в атаку. «Іскупать віну кров’ю».
— А што іх жалєть!..
Жоден, вважай, не вцілів. Всі одразу ж стали «героями».
Засипали село похоронки — листям осіннім.
То яке там заміжжя Онисьці!
Он дівчат незаміжніх — хоч греблю гати.
Як, бувало, мужик якийсь приб’ється до хутора, то й двох кроків не ступить. Спутають і одразу ж до ліжка. Не придивлятимуться навіть, який він із себе. Здоровий чи покалічений.
А от же перепало й Онисьці: мужик майже цілий попався. Тільки й того, що рука одпанахана та вибите око.
Та він і тим, що лишилося, бачив краще, ніж дехто двома. Все помітить, все визирить. Особливо оте, що і в горі розраїть, і сум прибере.
— Тобі й одного ока забагато! — лаялась Ониська, пляшку спорожнілу знаходячи.
А він і не одгавкнеться. Вже веселий, вже під мухою, пригортав до себе Ониську. Як вона не одбрикувалась.
— Та моя ж дорогесенька!.. Моя золотесенька!.. Хочеш, я тобі «Як баба решетом воду носить» станцюю?
Розкарячить ноги та й піде навприсядки. Мертвий, не те що Ониська, сміятиметься.
Танцював — цирку не треба.
Особливо оте «Як баба решетом воду носить».
Або «Дойдьом до Берліна». Як солдат перевзувається, готуючись до Берліна дотопати.
Такі плакати під кінець війни майже в кожній сільраді висіли.
Сидить хвацький солдат, перевзува чоботи хромові (не інакше генерала роззув). А під низом написано: «Дойдьом до Берліна!»
То Павло й вигуцикував гузном, аж курява йшла.
Дотанцювався. Згорів од горілки.
Поховала й цього. Одтужила, одплакала та й зав’язала з заміжжям.
А тепер уже й про бабу Ониську.
Скільки сіл обходив, а не бачив такого двору доглянутого. Кожна квітонька обцілована, кожна травинка пригладжена. Курей-гусей повно, а ніщо не потоптано.
— Та чи ви їх, бабо, оддавали до війська, що вони в ногу ходять — у шкоду не звернуть?
— А віддавала, — сміється баба Ониська ротом беззубим. — Вони в мене муштровані.
Ну й хата. Наче щодня її баба оновлює. Сяє білими стінами. Віконцями підморгує весело. А город — не знайти й бур’янини! І голова майже щодня бабу провідує:
— Поможіть, буряки постікають!
Адже в баби Ониськи й сапа найгостріша. Од неї й ланкові одхрещуються: заганяє до смерті. За нею вполоти — хіба що біжка.