А фартушки! Вся жінота носить фартушки, пошиті бабою Ониською. Бо куди тим крамничним!..
Баба Ониська теж помре у свій час. Помре лише тоді, коли до останньої крихітки роботу всю виробить.
Складе руки на грудях та й тихенько спочине.
Щоб людей не тривожити.
І летітиме баба Ониська попереду ключа журавлиного, до Господа Бога летітиме. Який прийме, утішить, зігріє — воздасть за всі роки прожиті.
Хутірський роман
І є в нього тракторець та ще й жінка під боком.
Ні, краще отак:
І є в нього жінка під боком та ще й тракторець.
До армії все це і склеїлось.
Діло молоде, гаряче, кров аж кипить у туго напнутих жилах, ну і той…
І то ж скажіть: мов і любові не було особливої, зо два рази тільки й потанцювали у клубові та разок додому провів, навіть про поцілунки-обійми не думаючи, бо назавтра ж — кроком руш! — до армії… Тож все, може, й обійшлося б тихо та мирно, дак солов’ї ж… Де вони в біса і виськались, мов із всього світу злетілися і таке над ними ушкварили, що і в старій голові замакітрилося б. Ну, а про їхні, молоді, необачні, і казати нічого.
Хвать-похвать, смик-посмик, а вже й спеклося й зварилося.
— Женюся, — пообіцяв він, щоб утішити, — як тіки вернуся із армії, так до сільради й змотаємось. Мона і завтра, дак неділя, і замкнено.
Та вона мов не дуже й журилася. Інші дівчата сльози втирали, вона ж усміхалася, махаючи хустиною вслід, і хустина ота, доки у війську служив, весь час перед очима спалахувала.
А тут іще й лист. Коротенький, сором’язливий, як перший поцілунок дівочий. «Ваню, Ваню, що ж ми наробили з тобою! Ти на край світу забився, а я впала у тяж! Що ж мені тато-мати казатимуть?»
Не вагався й хвилини: відписав, щоб родила. Хлопця чи дівчину… Ні, ліпше хлопця, татові молодому на радість… А він уже тут постарається, щоб пошвидше дали «увольнітєльну», — миттю додому змотається. Отоді разом все і обкрутять: і весілля, й хрестини.
Не витримав, капітанові — командирові роти доповів за статутом:
— Товаришу капітан, дозвольте звернутись!.. У мене буде дитина! Синаша…
— У тебе? — в капітана і щелепа геть одвалилася.
— Та не в мене… У Тані моєї.
— Х-ху! — витер лоба капітан. — Так, знаєш, і до інфаркту недовго.
Довго ж по тому кепкували із нього бійці. Цікавились, коли будуть роди. Обіцяли на пелюшки онучі пожертвувати.
Та він на те не дуже зважав. «Смійтесь, смійтесь… Осьо народить Танюша синашу, тоді й посмієтесь на кутні».
Подумки називав Таню лише Танюшею. І краявся думкою, що не зможе її захистити. Од злих наговорів, що напевно ж котяться хутором. Од рідних батька і матері, що їдять її поїдом.
Аж тут ще один лист:
«Ой Ванюньцю, що ж я наробила!..»
Аборт… Синашу закололи-зарізали…
Як ножем у серце ударила!
Писала, що перехворіла тяжко, геть кров’ю зійшла, думала, що й не виживе. Не в лікарні ж робила — в баби-шептухи, в’язальною спицею, кривава доріжка аж додому прослалася…
«Ой Іваньцю, що ж я наробила!..»
Ходив, наче громом прибитий. «От вернуся додому, впіймаю ту бабу — пополам роздеру!..»
Ну, одслужив, ну, додому приїхав, ну, виплакалась у нього на грудях: кожа та кості… «Та чи тебе на голоднім пайку тут тримали?..» Ну, до сільради розписатись сходили і весілля зіграли, Танюшиних батьків ледь не втопили, коли, п’яні, до річки на возику вивезли та в річку і перекинули, візком тим накривши. Тесть, щоправда, який горілки надудлився, закоркованою пляшкою за течією поплив, теща ж, яка, маніжачись, винце ледь пригублювала, пішла на дно каменюкою. Витягли — ледь одкачали. А в першу ж ніч утішав молоденьку дружину, що годі… годі вже побиватися, от поживуть — увесь хутір дітлашнею засиплять… Двір будуть обдзвонювати, оченятами сяяти…
День по дневі, місяць по місяцеві, рік по рокові, а Таня, худенька як трісонька, — як на ній і спідниця тримається! — так і не спромоглася вступити у тяж. І хата, і двір — пустка пусткою.
А теперечки уже й про тракторець.
Іван ще змалку кохався у техніці. Все металеве, що гуло, чмихало, рухалось, його заворожувало. Кинеться мати: куди дитинище завіялось? — а воно з самого ранку в бригаді у тракторній розважа трактористів. Тягне його до заліза, наче магнітом. А коли хто догадається посадити на трактора, що стоїть на ремонті, то й зовсім свято малому. Диркатиме з ранку до вечора.