Прийде додому, як чортеня, у мастилі. Тільки оченята горять.
Одшмага його мати під руку сердиту, а за день чи за два — знову в бригаді.
На тракториста і вивчився.
І в армії прослужив, не вилазячи з танка.
А повернувшись із служби — знову в бригаду, у тракторну.
— Мені вже здається, що я сплю не з чоловіком, а з трактором, — сміялась Тетяна.
Тепер уже не Таня-Танюша, а Тетяна.
Сорок років же стукнуло, де вони й узялися. А йому то й поготів.
Ну, перестройка-настройка, зліквідували колгоспи та розпаювали поле суспільне: по три гектари на брата (у голови сховані, в сейфі), а заодно і тракторна розпалася, бо й трактори, хоч і залізні, — не вічні, й Іван спершу не знав, до чого руки прикласти. А потім коло городу заходився: електронасоса доп’яв, труби проклав, кнопку натиснув — і дощ, не відрами воду тягати. З усього хутора збігались дивитися. Вітряк надумавсь поставити — електрику гнати, бо відключали раз по раз, до каганців хутір привчаючи…
А далі?
Далі що, коли душа за трактором тужить?
Мучився-мучився та й вирішив змайструвать тракторця.
Не «Білоруса» чи «ХТЗ», що у дворі й не розвернулися б, а невеличкого, похватного, яким і город зорать-заскородити, і все необхідне до двору привезти. Бо держава поки начухається отакі тракторці випускати, то на розпайованих гектарах і бороди виростуть.
Отут автора так і тягне посперечатися з вельми мудрими вченими, які твердять, що всі ідеї, продукт нашого мозку, так і лишаються в мозкові. Не ширяють, як птахи, по білому світу, запліднюючи голови інші.
А чим тоді пояснити, що Іван, який зроду-віку не читав відомого роману Ільфа й Петрова, один з героїв якого із деталей машинки друкарської склав мотоцикла… Чим пояснити, що Іван і собі затіяв сотворить щось подібне? Тільки не друкарську машинку узяв (машинки такої не було і в конторі), а керогаз, дерев’яне корито і граблі дерев’яні ж. Узяв та й змайстрував із деталей тих тракторця.
Залив соляркою, крутонув ручку, і тракторець, чмихнувши весело, так ушкварив по вулиці, що Іванові ледь удалося його наздогнати.
З того часу і повелося: не тільки себе, а й весь хутір, вважайте, тракторець обслуговував.
Це — в будні.
А в неділю, та ще й на канікули, коли дітей з усіх кінців до хутора звозять і аж кишить дітлашнею… Отоді щонеділі Іван причепурює свого тракторця, ще й гіллям зеленим заквітчує і, сам у празникове вдягнувшись, цілісінький день ката дітлашню. Натовче повен кузов, ще й на коліна примостить.
Дивляться люди — головами співчутливо похитують.
Якось наснилось Іванові, що поруч не жінка, сільрадою дана лежить, а Валька-крамарка. Її ще на хуторі звали касиршею. Молоде було, дурне, прибирати контору прилаштоване, якось увечорі мила підлогу в бухгалтерії, глип — сейф рота роззявив. Сейф забули замкнути! І десятка в сейфі тім світиться. Тож Валька, яка зроду-віку більше карбованця в руках не тримала, і спокусилася. Десятка ж сама просилась до рук!
Її, Вальку, бухгалтерша одразу ж на рахівниці і вирахувала. Не віддали, щоправда, до суду, не посадили, а з контори потурили. Та й прозвали касиршею.
Оця Валька-касирша, теперечки вже мати двох дорослих синів-близнюків та до того ж і вдова, і наснилась Іванові.
Лежить наче поруч, стегном обпікає, а він її як не тужиться — обійняти не може. Живіт — як гора! І в животі у тому близнята вигуцикують. П’ятеро… Їй-божечку ж п’ятеро! Двійко в спідничках, а трійко в штанцях.
Гульк — а вони вже в дворі!
Гульк — а вони вже на тракторцеві:
— Тату, катай…
Проснувся — весь день од жінки очі ховав.
Валька щоранку, до крамниці мандруючи, мимо їхнього двору велосипедом порипувала. Ну, рипиш, то й рипи, йому було байдужісінько. А після сну наче полуда спала з очей — закохався.
Не так у Вальку, як у задницю її неосяжну. Не те що Тетяна, в якої ні позаду, ні спереду. Гузенце в чайній ложці можна втопити.
Не вірите, що закохався у задницю?
А яка деталь у жінки найкрасномовніша, коли вона велосипеда сідлає?
Отож-то й воно…
Приворожило Івана. Обмарило.
Щоранку вибігав до воріт — боявся Вальку прозівати.
Далі — більше. Вже і ввечері, коли вона мала додому вертатись, у воротах стовбичив.
— Іване, що ти там загубив? — кликала жінка.
— Та ворота… — мацав дошки. — Ворота треба полагодити.
— Так полагодь! Не колядуй з ранку до вечора.
Еге ж, не колядуй. Коли Іван до воріт наче прив’язаний. Отією вірьовочкою, що й дихнуть не дає.