Згодом став до крамниці вчащати. По сірники. Накупив сірників — півсвіту можна за димом пустити. А згодом і мила: весь хутір намилити.
І так норовив до крамниці податися, щоб застати, коли Валька й замок уже навішувала.
— Запізнився?.. То я уже завтра заскочу… Давайте ж хоч лесипеда поможу докотити.
Іде поруч — слова зайвого із себе видушити не може. І Валька, бісова личина, мовчить. Тільки лукаво всміхається.
Раз провів, вдруге — і по хуторі дзвоном: Іван на старість сказився. До касирші став женихатися.
— Ну-у-у…
— От вам і «ну»! В обнімочку ходять.
— А Танька?
А Тетяна, жінка Іванова, про рогач і не думає. Про отой, що за нього в першу чергу жінота хапається: суперниці вікна трощить. Тетяна — слухайте, люди! — коли Йван якось захворів та голосом кволим її попросив до крамниці сходити — Вальку додому провести, — і не подумала дертись на стінку. Вдягнулася і до крамниці. І хутір од великого дива язика проковтнув: ідуть дві подружки, тихенько-мирненько про щось розмовляють, ледь не цілуються.
1 поки Іван лежав хворий, з отих тихих-мирних розмов народилося от що: Іван уже в лікарні очунював, коли Тетяна виписала брата-вдівця. З району сусіднього. Пожежу притьмом гасити. У перший же день його і послала в крамницю. Велосипеда Вальці додому котити.
Ох і весілля ж було! Хоч мовби й не скликали нікого (не молоденькі ж обоє!), а весь хутір, вважайте, зійшовся. Й Іван, що одужати встиг, так упився, як ще ніколи в житті не впивався.
А тракторець?.. Що ж тракторець… Тракторець і оре, і сіє, й відвозить-привозить, весь куток обслуговуючи. А щонеділі, особливо під час літніх канікул, ката дітлашню.
Це вже «обов’язатєльно», як каже дід Черепок.
Сага про Джоя
Ти пам’ятаєш, друзяко, своє далеке дитинство?
Коли ти, одірваний жорстоко від мамки, плакав невтішно, шукаючи цицьку губами.
Коли тихенько поскімлював, пригадуючи її ніжний язик, що так любовно тебе вилизував.
Пам’ятаєш?
А юність свою?
Коли кров грала у жилах, і весь світ слався під ноги…
Пам’ятаєш луг широчезний з озерцями-блюдечками, куди ми припливли за печерицями: я, дружина і ти? Пливли вузенькою річкою, що впадала в Сулу, і ти щоразу поривався стрибнути у жабуриння, в зело, у ряску — за водяними курочками, що безстрашно бігали поруч, а я, веслуючи, гукав до дружини, щоб тримала за вуха. Бо тебе за вуха лиш можна і вдержати, такі вони були довжелецькі. Пам’ятаєш, як ти стрибонув уже на берег і помчав, помчав, замалим не в повітря злітаючи, і вуха твої аж палахкотіли на сонці, а озерця вибризкувались на зелену травицю… І дзвеніла під тобою земля, і перелякано розліталась вся ота нечисть, що чаїлась в траві… Ти літав, не знаючи втоми, і юна кров кипіла в жилах твоїх, і очі горіли од захвату.
І потім ти хлебтав воду і не міг нахлебтатись…
Гай-гай, коли все те було і куди воно поділося! Час, братухо, така штука химерна, що ні зупинити його, ні повернути. Не встигнеш оглянутись, а вже й по життю…
Хіба ще лишаються спогади…
Та не дивись ти на мене своїми очима космічними, не виймай мою душу! Я тужу за тими днями благословенним не менше од тебе.
І пригадую… Пригадую… Пригадую…
Пам’ятаєш Омельківну? Як вона ледь Сонця ногами не збила?
Воно аж сахнулося, Сонце, налякане до смерті. І добре, що не дременуло, не сховалось за обрієм, а то що б ми робили у темряві?
Що б робили оті дивовижні істоти, які оточили тебе, од захвату охкаючи? У тебе ж лиш голова витикалася з кулька целофанового, тобі дуже хотілось пі-пі, але ти ніяк не міг задню ніжку задерти, бо отой, що тебе вніс до двору, притискав тебе до грудей, так, наче боявся впустити. Земля ж ген-ген унизу, аж в голові паморочиться!.. Ти дивився на них, не розуміючи, чому вони всі такі збуджені й так кричать, адже ж їм не хотілось пі-пі, бо не задирали ноги. А вони, перебиваючи одне одного, по черзі гладили тебе по голівці і згадували якісь гроші, ще про них отой, який тримав тебе на руках, сказав гордовито:
— Я за нього п’ятсот карбованців одвалив!
— Аж п’ятсот! — сплеснула руками ота, у фартушкові.
— Це спанієль. Чистокровний. З паспортом.
— Отаке мале — і вже з паспортом!
— Вигорнув усі до копієчки гроші! — поскаржилась та, що їхала разом із вами в машині. Всю дорогу тримала тебе на руках. Час від часу цілуючи в лобика. Що таке гроші, ти не знав. Не доводилось нюхати.
— Як же його ви назвали?
— Джой. По-англійському — радість.