А так — лизь-лизь у вухо.
Так ти любиш людей…
Гадюк же не любиш.
Ну, гаразд, з гадюччям все ясно. Все ясно з гадюками. Тепер ти їх і очі заплющивши, упізнаєш, зміюк.
А вчительку? Не забув свою першу вчительку? Училку, як кажуть деякі комп’ютеризовані придурки.
Гарчить, що не забув.
Та й де ж забути той перший і останній урок!
Училка… Тьху, й до мене приліпилось це слово паскудне!.. Учителька була така красивенна, як сказала б Омельківна, що ти так і прикипів до неї очима. Довго принюхувався, аж чорний п’ятачок ворушився, підкрадаючись все ближче і ближче, а вона не звертала жоднісінької уваги на тебе. Ворушила сріблястими крильцями, вигиналась кокетливо станом, з-під спіднички, помережаної яскравими смугами, витикався симпатичний задочок.
І тобі захотілося задок той лизнути.
Спершу понюхав. Задок пахнув медом. Солодким-солодким.
Гавкнув питально, учителька — нуль уваги на тебе.
Тоді ти обережненько ткнувся носом в задок.
Й одлетів. Й перевернувся на спину.
І завищав на весь світ пронизливим собачим плачем.
А ви б не вищали, коли б вас у кінчик носа вжалила зненацька оса?
На вискіт той, що долітав аж до неба, повилітали з хати хто тільки був.
Допитувалися, що з тобою, хто тебе скривдив, а ти вищав і щосили трусив головою. І ніс твій все більше наливався вогнем.
— Бджола, мабуть, вкусила, — сказав син.
— Ні, скорше оса… Або шершень… Від бджоли жало лишилося б.
Син одразу ж погодився, що таки оса… а то й шершень. А тобі од цього не стало легше. Ніс став важкий, наче гиря, і ти не знав, куди з отим носом поткнутись….
З того часу ти десятою дорогою обходив тих підступних істот. Училок!
Бодай вони всі передохли!
Це ти навчився в Омельківни — лаятись. Подумки. Бо не вмів вимовляти слова. Що їх понавидумували люди хтозна й для чого.
Скорше, мабуть, для того, щоб одне одного лаяти.
Ну, хіба ж він винен у тому, що народився собакою. Джоєм, а не Василем чи Галиною. Що ніяк не научиться витирати лапи, заходячи в хату. Зате сам подає їх мити. Неприємна процедура, але мусиш терпіти, коли народився собакою.
Що крутиться весь час під ногами, і хазяйка за це тебе пуштрить… І погрожує віником. «Це ти наслідив?.. Я не встигаю прибирати!..»
І частенько тебе таки частує віником, але ти на неї не ображаєшся навіть. Ти її так любиш, що ладен за неї й життя віддати. А вона, бач, тебе віником…
Ти забиваєшся під крісло і гірко роздумуєш над своєю собачою долею. Над тим, чому люди часто не відгукуються на ласку ласкою.
Чому їх дратує, наприклад, твоя звичка класти на коліна голову, дивлячись закохано й віддано, — завжди скидають з колін твою голову, ще й скаржаться, що ти їм послинив штани або спідницю.
Або оте: «Не наскакуй!», що луна повсякчас.
А як же інакше можна продемонструвати свою гарячу любов?
Що він не зробить — все не так, все не по-їхньому.
От привезла хазяйка курчат. Не отих маленьких, пухкеньких, які самі просяться до рота. А цибатих перестарків. Він, Джой, косував-косував на них оком: обдурили хазяйку! Замість усіх білих підсунули кілька чорних. На качок диких схожих.
Заходився та й видушив чорних. Та й виклав у акуратний рядочок. А найцибатіше поніс у зубах хазяйці: «Ось глянь, як тебе обдурили!»
Крику було — не доведи Господи і помилуй!..
Ти важко зітхаєш… Ти заплющуєш очі… Ти поринаєш в дрімоту… Ткнувшись носом у прохолодну підлогу.
Наступного року Джой появився на дачі зовсім дорослою псиною. Ну, не такою вже й дорослою, але роки собачі вп’ятеро куціші од людських. То й вік собачий набагато коротший. Опановуй науку життя в перший же рік, якщо хочеш жити на світі.
Не впізнавали ми Джоя.
Привезли курчат — косував лише оком. Та хвостом нервово посмикував. Запам’ятав, що які б вони не були: білі, чорні, зозулясті, рябенькі — всі до одного свої. Упаси Боже чіпати! Зате як влетять чужий півник чи курочка до нашого двору — капець! Як не втікатиме, як не кудкудакатиме — упіймає й придушить.
А не лізь у мій двір!
Саме — «мій». Бо з першого ж дня оголосив себе хазяїном двору.
З раннього ранку, вискочивши з хати, обов’язково оббіжить увесь двір по периметру, винюхуючи шкоду. Появу якогось заброди непроханого. Що гірший татарина.