Выбрать главу

Телиця — то вже всерйоз.

Сусідка щоранку телицю на луки виводила, і невідомо було, хто кого веде: хазяйка телицю чи телиця хазяйку.

А якщо телиця лякалася, то й зовсім комедія: телиця устриб — і хазяйка устриб.

— Руки пообривала! — скаржилась щоразу хазяйка.

Тож телиця із Джоєм не інакше як змовились: Джоєві гавкати, телиці — лякатися.

Ідуть вони мирно удвох повз наш двір: телиця й хазяйка. Телиця — ягнятком покірним, присипляє увагу хазяйки. А Джой причаївсь за парканом.

Порівнялися, і тут починається цирк.

Джой як вискочить, як ревоне. Телиця, вдаючи, що вона страшенно злякалася, виконує таке сальто-курбет, що куди тим гімнастам! І сусідка за нею — сальто-курбет. А потім телиця як ушкварить галопом. І сусідка за нею галопом. Вчепившись щосили в налигача, щоб не впустити.

— Припніть свого чорта! — гукала не раз, телицю виводячи.

А «чорт» вже причаївся під парканом. І такими очима на мене дивиться, коли я його до хати тягну силоміць, що в мене й серце стискається…

— Що, Джой, було діло?

Джой тільки зітхає…

V

А взагалі ми з Джоєм душа в душу живемо. Разом і їмо, тільки й того, що не з однієї тарілки.

— Толю, їсти! — гукає дружина.

Джой зривається, біжить поперед мене.

Якось дружина покликала — я не почув.

Улетів Джой! «Гав-гав! — їсти ж он кличуть!»

Разом спимо, тільки й того, що не під однією ковдрою.

Хоча, коли навідаються син та невістка, він обов’язково вкладеться в них у ногах.

Якось гостювали мої друзі Володя та Галя. Вкладаються спати, і Джой тут як тут.

— Проженіть, бо спати не дасть.

— Нічого, він нам не завадить.

Джой делікатно примостився в ногах.

Заснули. А вранці Галя, ще й очей не розплющивши, повернулася цьомкнути чоловіка у щічку, та й поцілувала Джоя у морду. Ліз усю ніч попід ковдрою та поміж ними і влігся…

А ще ми любимо телевізор дивитись. У мене крісло, і в Джоя крісло. Тільки я дивлюсь на екран, а Джой солодко спить. Задком до екрана. «Ну що там цікавого!.. Президенти… прем’єри… А з чим їх їдять?..»

Якось дружина склала на моєму кріслі білизну. Я всівся на Джоєвому.

Підбіг Джой. Сів навпроти, став гіпнотизувати мене своїми очима космічними: «Злазь!»

Я — нуль уваги.

Тоді він заходився спихати мене передніми лапами. Хоч-не-хоч довелося місце звільняти.

Ліг, розвернувся. До екрана задком. «А що там цікавого!»

А даремно він зневажав телевізор. Міг би стати співаком першокласним. Заслуженим, а то й народним. Слух же як у Паганіні. Басище як у Шаляпіна.

Якось серед ночі ми проснулись од лютого гавкоту. Ухопивши ліхтарик, я побіг до дверей, випустив Джоя. Він майнув у темряву, де перелякано кудкудакали кури.

«Грабіжники!.. Курей крадуть!..»

Прихопив і сокиру, побіг, присвічуючи електричним ліхтариком. За сіткою металися кури. Ґвалт стояв такий, що аж у вухах лящало. Лиш півень не рухався — харчав, наче вішальник. І під ним щось ворушилося. Щось темне й невиразне.

А Джой налітав на дверцята, аж сітка стогнала.

Одімкнув дверцята:

— Джой, фас!

Джой блискавкою метнувся до півня.

Коли я ускочив слідом, Джой тіпав у зубах якийсь чорний кавалок.

Ще тіпнув кілька разів, кинув на землю.

Я присвітив.

Фредка!

Фредка сусідова, в якої зуби як бритви. Ухопила якось сусіда за палець — пальця як не було.

Задушену фредку я поніс сусідові: хай шиє шапку чергову, тим шапкам ціни не складеш. А півня довелося прирізати. Без ноги півень не півень.

Дружина зварила півня і віддала Джоєві. У подяку за те, що він врятував решту курчат.

І ще про ганьбу, що раптово звалилася на голову Джоя.

Ганьбу, яку він пам’ятатиме до самого скону.

Все почалося з шуліки.

Шуліка, щоб йому й крила зламалися, внадився хапати наших курчат.

Одне ухопив… друге… а третє вихопив прямо з-під ніг моєї дружини.

— А ви заведіть півня, — пораяли їй. — Півень усіх шулік одганятиме.

Поїхали на ринок. Довго ходили та приглядалися. Врешті надибали: звірюка — не півень. Гребінь горить, і дзьоб наче спис.

— Продається?

— Та продаю, бо він скоро й мені повикльовує очі! Хоч у двір не виходь.

Ну, саме такого нам і треба!

Сторгувались, купили, привезли. Пустили до курячого царства.

А тут — ти в двір. Як же без тебе!

Півень, тебе вгледівши, киркнув погрозливо і метнувсь навперейми.

Зустрілись, завмерли: два гладіатори на арені стародавнього римського цирку. Ти загарчав, гострі ікла демонструючи, та півень і не подумав злякатись. Націлився дзьобом гострющим прямо тобі межи очі, виставив шпори — смертельні кинджали: ану, давай, налітай!