— Джой, рушили!
Джой — ані з місця.
— Джой, на полювання!
Джой задком, задком та у човен. Забився під лавку, вдає, що не чує. Син спробував його витягнути за загривок — гарчить.
Одяг нашийник, силоміць поволік за собою.
Краще був би й не волік! Джой як тільки побачить, що качки налітають, так щонайвище й підскакує: «Куди ви, дурні! Не бачите смерті?»
Один крижень таки налетів, як Джой йому не сигналив. Був, мабуть, короткозорий, окуляри загубив… Та й упав ганчіркою, влучним пострілом збитий.
— Джой, апорт! — скомандував син.
Джой (а що мав робити) поліз у воду, поплив. Довго кружляв довкруж крижня в надії, що той оживе та й полетить.
— Апорт, Джой!
Знехотя підібрав мертвого птаха та й поплив до протилежного берега. Виніс, поклав на сухе і назад.
Так і не приніс синові крижня убитого.
Син поклявся більше на полювання Джоя не брати. А Джой теж поклявся. Що більше вбитої качки й до рота не візьме.
Оце, здається, і все про нашого Джоя.
Лежить поруч, не зводить з мене космічних очей: «Все пишеш?.. А навіщо?.. Кому вона потрібна, ота твоя писанина?.. Краще пішли погуляємо… Ти знаєш, яку я нірку нанюхав на схилі?.. Золото — нірка!.. Побігли?»
Побігли, друзяко, побігли. Тільки не дуже біжи, бо я щось став задихатися. Та й на тобі вже світить сивизна.
Роки… Роки, друзяко… Як скажені збігають… Не наздоженеш, не затримаєш… Незчуєшся, як і тебе зариють в отаку ж нірку, до якої ти так поспішаєш…
Тож не квапся, друзяко… Не квапся…
Помирав Джой.
У муках, в судомах, що корчили тіло.
Стогнав, як людина, і з його таких нещодавно ясних, таких життєрадісних досі очей котилися сльози.
— Де?.. Де в тебе болить?.. — питав, сам ледь не плачучи.
А він не міг відповісти.
— Ну навіщо?.. Навіщо ти проковтнув оту кульку?..
Не встиг вихопить її з його до всього цікавого рота.
— Краще б я її проковтнув!
Джой стогнав і кімната розбухала од стогону.
Іноді зводивсь над силу, заплітаючись, підходив до мене, тикався головою гарячою поміж колін.
Шукав порятунку.
А що я міг вдіяти? Що?
Їх, ті кульки, за наказом нашого мера двірники безголові розсипали густо по місту. По всіх скверах, вулицях, парках.
Скільки потруїлося милої звіроти домашньої! Скільки птаства загинуло!
Трупики… трупики… трупики… Грудочки життя коштовного. Вас совість не мучить, пане голово?
Ви спокійно спите?
А Джой не спить третю ніч.
І третю добу не бере нічого до рота.
Невістка надзвонює, син пропонує забрати на дачу: може, на повітрі на свіжому, на ласкавій травичці не так буде мучитись.
І я не витримую: забирайте, одвозьте…
Коли син хотів підняти Джоя та однести в машину, той наче все втямив. Підповз до мене і став лизати — цілувати коліна.
А потім дивився на мене з машини. Пильно… Незблимно… Прощався навіки…
Син повіз Джоя, а я, гамуючи сльози, вернувся у враз спорожнілу квартиру.
У кімнату, пропечену стогоном Джоя.
Обвуглену муками Джоя.
Пане голово, спробуйте в такій кімнаті добу-другу пожити!
А я живу п’ятий рік!
Ще дві доби одмучився Джой.
Син пропадав на роботі, невістці теж треба було конче затриматись у Києві, вона умовила сестру підмінити її. І в ту ніч останню Джой, який помирав у дворі, віднесений подалі від ока людського… Джой зібрав сили останні й поповз… Повз усю ніч: до хвіртки, у якій мали появитися невістка і син.
Доповз і, прикипівши головою до хвіртки, помер…
Отак і лишився ледь помітний горбик у лісі.
Весною чи влітку ще можна за нього зачепитися оком, а взимку, коли замете, захурделить, засипле все снігом, — од Джоя не лишається й сліду.
Таке життя.
Таке, мої хороші, на цім світі життя.
Тукало
Спершу — коротенький витяг з біографії Тукала.
Тукало всю війну пройшов з першого ж дня і до останнього. Навіть над отією воронкою, що в ній Гітлер згорів, пощастило постояти. Трупа, щоправда, вже не було. Труп обгорілий встигли свої «робята» прибрати та й переправити спецрейсом у Москву. На очі Генералісимуса. Щоб понюхав, чим перемога по-справжньому пахне. Душу потішив.
А жаль, що передчасно прибрали. Тукало обов’язково б пальця в трупа відтяв. На сувенір.
— Вот, — показував би дітям, онукам і правнукам. — Он этим пальцем по карте водил. На нашу страну стрелы нацеливал. Я его и отпанахал. Я, Тукало… Вот…