Галя «сікла» — головою кивала. Хоч жодного єврея живого не бачила.
— Перестройку затеяли, Советский Союз развалили! — продовжував обурюватись Тукало. — Такую страну угробить!… Весь мир дрожал перед нами… А сейчас?.. Тьфу!..
Щодня, полежавши після обіду, щоб сальце зав’язалось, зодягав свій мундир із значком чекіста почесного, взував чоботи, до гарячого блиску начищені, і на самі брови — картуз. З дашком полакованим. І, строгий, ішов до крамниці. Де збиралися пенсіонери. Колишні його однокашники. На побрехеньки. В основному про те, що воно в світі коїться і як жити далі.
Прислухались до Тукала. Як-не-як — із самої Москви. Всесоюзної столиці недавньої. Збирачки «русских» земель. Та й чужими не гребувала — охоче приєднувала.
Тукало говорив, як у землю гвіздки забивав. Заб’є ще й закаблуком придушить:
— Рассея стояла и будет стоять!.. А энтих всех — к стенке!..
Та невдовзі походи до крамниці урвалися. Урвались походи. 3 банальної, здавалося б, причини.
Украли картуз.
Серед білого дня нечиста сила поцупила!.
Тукало повісив його на кілок, з магазину вернувшись, щоб просохнув. Кинувся згодом: нема картуза! Кілок стоїть, а картуз наче випарувався.
— Где картуз? — закричав. — Кто посмел?
Ні Аня, ні Галя картуза не чіпали.
— Своровали!.. Украли!.. Голову сняли с плечей!..
Галя одразу ж на дітлашню стала грішити. Ганяють селом — впину на них немає. Так і лізуть у шкоду.
Тільки кого не розпитували — ніхто не бачив, не чув.
Як під землю провалився картуз!
Усю ніч не спав Тукало. А на ранок до дільничного міліціонера пішов. Простоволосий. Хоч Галя вслід і кричала, щоб Оверкову кепку надів, — страмитись не став.
— Вот… — сказав строго дільничному. — Вот, обокрали… Ищите злодея.
Дільничний щось не дуже загорівся шукать злодія. Тут он повнісіньку машину зерна з-під носа поцупили, а цей — з картузом!
— Та-ак, — сказав на те Тукало. — Не хотите при исполнении?.. Буду жаловаться!
Пішов до голови.
— Вот… Украли картуз… Форменный… Участковый пренебрегает обязанностями…
— Та якби тільки й лиха, що ваш картуз! — заступивсь голова за дільничного. — Тут он машину зерна, дядьку, вкрали — слідів не лишили!
— Не хотите искать?.. Буду жаловаться!
— Та жалуйтесь хоч і Господу Богу! Нам і без вашого картуза вистачає мороки. — І до секретарки з досадою: — Валю, дзвонили з району? — Ідіть, мовляв, дядьку, не морочте голову.
Тукала особливо оте «дядьку» образило. Був би у картузі — голова сто разів би подумав, перш ніж дядьком його обзивати.
— Буду жаловаться! — повторив уже з притиском.
Голова, глянувши в Тукалові очі бетонні, зрозумів, що від нього не відкараскається. Ухопив рурку нервово, набрав номер дільничного:
— Якимовичу! Тут у мене Тукало… — Замовк, слухаючи, що йому говорить дільничний. Поморщивсь з досадою: — Та поможи ти їм той проклятий картуз найти, бо спокою не матимем! — Кинув рурку на важіль. — Ідіть, дядьку, до дільничного.
Знову — «дядьку»!
«Ну, ты меня попомнишь!»
Не пішов до дільничного. Чекав до вечора: принесе? не принесе?
Не приніс!
«Та-ак…»
На ранок рушив у райцентр. До міліції.
Його пробували не пропустить до начальника: зайнятий. Тукало так глянув на чергового, що в того й мурахи по спині пробігли. «Меня?.. Чекиста заслуженного?..» Без дозволу в двері попер.
— Разрешите? Заслуженный чекист из Москвы. Арсений Иванович Тукало! Благосклонен к вашему расположению.
Майор, начальник, од привітання такого й очі вирячив.
— Так что ж оно получается, товарищ майор? Ворье безнаказанно разгуливает?
Не допоміг і начальник. Не допоміг чи не схотів?
— Буду жаловаться, — пригрозив йому на прощання.
Ходив до адміністрації — там теж руками розводили. Обшук влаштовувати, село перетрушувати — ніхто не дасть на таке ордер. І то з-за чого? З-за картуза?
— Буду жаловаться, — сказав і їм Тукало.
Повернувся в село з твердим наміром рушити завтра ж у область.
«Сыскать не могут!» — кипіло у ньому. Та дали б йому волю, він і без міліції картуз розшукав би! Посадив би якогось бешкетника в льох, як його мати саджала в свій час… Льох у сестри глибочезний, серед літа холодом віє, карцер — не льох… Потримав би у темряві — враз розколовся б!
«Порядки, мать вашу! Вор вора покрывает… Ничего, вы еще не знаете Тукала!»
До генерала, начальника обласного відділення міліції, два дні добивався.