Добився. «Предстал».
Генерал довго не міг уторопати, про який картуз іде мова. А коли уторопав, розлючено в район подзвонив:
— Мені що, роботи немає: картузи шукати?! Та хоч з голови своєї зніми, а картуза надінь чоловікові!..
Начальник районної міліції, майор, коли вручав картуза (нового-новісінького), дивився куди завгодно, тільки не на Тукала. Але йому на те наплювати. «Плюнуть и растереть». Головне — картуз на голові як улитий. «Форменный». «С красным околышем». «Окантовочкой синей». «С козырьком полакированным».
Добравсь до села — мимо сільради повільно «прошествовал».
«Вот… Картуз… Вот… На голове…»
А той картуз, що пропав, ну ніяк не давав спокою Тукалові! Ловив пацанів, обіцяв кожному спровадить до карцера. «На перевоспитание».
І таки добився свого: хтось підкрався вночі та на кілок картуза і повісив. Із биркою: «Забирай, щоб ти сказився!»
Одбули у сестри рівно три місяці. Як на курорті побували. На всьому готовому. Ні копієчки не потративши. А на другий рік знов гостювати приїхали. «Понравилось очень». І я побачив Тукала коло магазину. Вимахував кулаками, осатаніло вигукував:
— Рассея стояла и будет стоять, мать-перемать!..
Голгофа
Все почалося зі світлини.
Прислав її з Миргорода нині покійний поет Антон Шевченко, автор пронизливих збірок поезій (одна із тих збірок так і називалася: «Несу свій хрест»), на долю якого випало стільки випробувань, що й десятьом було б забагато. І голодне дитинство, і рік тридцять третій, і в’язниця, і табори, і непроникний мур підозри й байдужості («ворог народу»), і єдине, що не давало йому не те що загинути… загинути не штука… озвіріти, зненавидіти весь рід людський… це потаємна віра у Бога, яка зігрівала змучене серце шукача-правдолюба.
Я регулярно з ним переписувався, він писав дуже ощадно, ба навіть скупо, ніколи на лиху долю не скаржачись, наче боявся мого співчуття, й одного разу переслав світлину, дбайливо в картон запечатану, і до світлини тієї записочку:
«Впізнаєте свого дядька? Це — отець Миколай Базилевський з парафіянами».
А як я міг дядька свого упізнати, навіть не рідного, а чоловіка сестри моєї матусі, тьоті Ані, як ласкаво ми її називали, з якою матуся моя жила душа в душу? Як я міг упізнать свого дядька, коли ми і зустрілися всього раз у житті?
Зустрілися, Господи! Та мені і двох рочків не було на той час! Що я міг запам’ятати, малий! Хіба що неймовірно теплі, неймовірно ласкаві руки, що підкидали мене під самісіньку стелю, і я вищав од ляку і насолоди.
Дотик тих рук дивовижних зберіг на всеньке життя.
А тут, на світлині, дядько стоїть набагато-багато молодший од мене сьогоднішнього.
Вдивляюся пильно (сімдесят п’ять років світлині!), і крізь затужавілу плівку часу починають поступово проступати риси знайомі: не мого далекого дядька, а мого брата двоюрідного, теж Анатолія. Красеня, якому ота краса добре-таки псувала життя.
Тільки й того, що Анатолій не завів отакої молодої борідки, і вуса не ласкали шовковисто губів, і волосся не спадало пишно на плечі, — ох, якими очима дивилися, мабуть, Божі овечки на свого душепастиря!
Вдивляюся жадібно в отця Миколая, по-місцевому — батюшку, як на Вкраїні іменують священиків, яких люблять по-справжньому. Вдивляюся в людей, які його оточили: поважних чоловіків і літніх жінок, дівчат, усіх до єдиної у віночках, у намисті з дукачів та коралів, — дивляться на мене просвітлено, вознесені Божою службою над усіма житейськими клопотами та негараздами, і мене проймає жаль, що я не можу разом з ними постояти, прилучившись до вічності в Божому храмі.
І ще — дві картини.
Отець Миколай увійшов у моє свідоме життя двома писаними олією картинами, що висіли на стіні нашої тісної оселі. Чотири лобуряки на дві кімнатки, де й повернутися ніде, та матуся моя, яку мої двоюрідні брати називали тьотюсею, та тьотя Аня, дружина покійного о. Миколая, що його ми ніколи й не згадували. Хіба що вечорами, пошепки, потай, оглядаючись боязко на стіни, з неодмінним: «Ви ж, дітки, глядіть, нікому ні слова, бо лиха не обберемося!»
Картини висіли на стіні, і я щоранку завмирав перед ними, зачарований, — так магічно діяли вони на мене.
На одній був зображений вовк-сіроманець. Уночі, серед синіх снігів. Вовк тоскно вив, задираючи голову до холодного неба, і такою тугою, такою безвихіддю віяло од тієї картини, що в мене й серце холонуло…
А друга… Друга струмувала теплом.
Літня зоряна ніч, повний місяць у небі, кінь, споряджений у далеку дорогу, козак при коні в облаштунках військових, у високій шапці смушевій. І дівчина, що припала до грудей козакові.