— Не йди! — заволала пошепки тьотя Аня. — Не йди!
О. Миколай одчинив двері. Одчинив, став на поріг, і один за одним тріснули постріли.
О. Миколай упав як підкошений, в примарному лампадному світлі було видно, як із рота полилась чорна кров, він іще жив (кулі всі до одної вп’ялися в живіт, щоб «поп» не помер смертю легкою, а довше помучився), він іще дихав, і тьотя Аня метнулась надвір — кликати на допомогу людей.
Кулаки збивала, стукаючи у ворота, била, аж тріщали дошки: «Ой людоньки, рятуйте отця Миколая!» — вікна в хатах німо чорніли, за вікнами наче все вимерло.
Врешті озвався один із сусідів. Балагула Мошко, який не раз возив о. Миколая у віддалені села. Метнувся до стайні, впріг у воза коня, підкотив до їхнього двору.
Удвох перенесли на підводу непритомного о. Миколая. Мошко взяв коня за вуздечку, повів до лікарні, а тьотя Аня сиділа на возі, притримуючи голову чоловіка.
Вибігла чергова сестра. Вже втрьох занесли до лікарні, опустили на ліжко. Сестра одразу ж метнулась по лікаря.
Повернулась одна. Лікар, дізнавшись, кого привезли, відмовився йти до лікарні. Як його не благала богомільна сестра.
О. Миколай прожив до самого ранку. Лежав, стікаючи кров’ю. Тьотя Аня сиділа поруч, стискаючи його руку. І рука, що обпікала, поступово холонула… холонула… холонула…
— Я разом з ним помирала, — відповіла якось тьотя Аня матусі моїй. На її:
— Як ти, нещасна, в ту ніч і не збожеволіла!
Поховали о. Миколая біля собору. Поставили гранітний надгробок і хрест мармуровий поставили, і, як не дивно, і надгробок, і хрест стояли непотривожені (та й досі стоять) всі роки радянської влади.
І з ранньої весни до перших снігів на могилі о. Миколая завжди лежали скромні букетики квітів.
А ще: парафіяни, поховавши о. Миколая, замовили місцевому художникові ікону. І художник намалював о. Миколая з його добрим усміхом, й ікона висіла у притворі храму, і люди, заходячи, хрестились до неї. Аж десь у шістдесятих у соборі з’явився новий настоятель, уже промосковського штибу, зняв ту ікону та й знищив.
Оце, здається, і все, що я по крихті зібрав про о. Миколая.
А дзвони гудуть… А дзвони гудуть…
І тими дзвонами озивається до мене безсмертна душа о. Миколая.
Великодень, двадцять сьомого квітня, дві тисячі третього року.
Ригорович
Ніде не бувають люди такими залежними од начальства місцевого, як на селі. У місті що, в місті вік проживеш, голову районної адміністрації жодного разу не вгледиш. І тобі байдужісінько, який він із себе. Добрий чи злий, скупий або щедрий. Навіть якщо припече, коли кров з носа треба побачитись, то легше зустрітися з привидом, аніж з головою.
Бо ти для нього — хамса. Тюлька бочкова, що продається по десятку штук на копійку. Пилюка, яку він струшує з себе після чергового заходу.
Він про тебе якщо і згадає, то хіба що на свято або перед виборами. Отоді й озоветься листівкою (за твій же рахунок), в якій ти й шановний, і дорогий, і без тебе він і кроку ступити не може. Бо він тебе так любить, що й ночі не спить — тільки про твій добробут і дбає.
Одержували? Читали? Розчулювались? Складали докупи — хоч стіни обклеюй замість шпалер.
І майже в кожній — обов’язкове запрошення: заходьте на раду-розраду, ми завжди вас раді зустріти. Прийняти в обійми гарячі.
Хоч раз зайти спробували?
Ваше щастя, якщо не пробували.
Місяць, рік уб’єте — не прорветесь! Крізь залізобетонний заслон намуштрованих церберів. Так закрутять, так заморочать вам голову, що ви й білому світові не будете раді.
Тож лишається хіба що тішитись у думці, що ви із своєю бідою незалежні од голови. Що ви скнієте самі по собі, а він десь у четвертому вимірі — сам по собі.
А в селі? У селі о-го-го! У селі про тебе знають більше, ніж твоя рідна жінка. І коли ти чарку випив, і коли до молодиці моргнув. У селі ти наче рентгеном просвічений. Вдягнеш нові підштаники — і то голові донесуть. Що ти для чогось в підштаники ті нарядився, на роботу виходячи.
Все знає про всіх голова. І кожне все знає про голову. Бо інакше не проживеш. Бо кожен твій крок од ласки сільського начальства залежить. Бо ти отією ласкою-неласкою, мов павутинням, обплутаний.
Тож не дивно, що поява нового голови у селі — подія масштабу космічного.
Цього теж привезли як кота у мішку. Як усіх попередніх привозили. Немов з інкубатора. Спеціально спорудженого: голів колгоспів висиджувати.