Вийшов з райкому з першою на носі зарубкою.
Друга зарубка появилася пізніше. Коли почали збирати врожай. Гаряча пора, кожна година в рахунок, кожну зернину намагався вивезти з поля, а люди, вже звиклі до концерту щоденного, знову взялись за старе: спершу своє попорають, а тоді вже на колгоспне біжать.
Та ще й самогонка, будь вона проклята! То один попідтинню валяється, то другий, а вранці вийде до трактора чи до комбайна, то й трактор-комбайн кривуляють, як п’яні. Один селом як проїхався — паркани як корова язиком злизала.
І на всі лайки-нагінки відповідь одна й та ж:
— А за що надривать собі жили? За оті грами нещасні?
Обіцяв дати по кілограмові на трудодень — не вірили.
Та й як було в те повірити, коли обіцянками-цяцянками їх весь вік годували!
«Видам аванс! — вирішив згарячу. — По півкіла на трудодень!»
О, люди тут веселіше заворушились-забігали, Кожен з мішком один поперед одного. І на роботу стали справніше виходити. І пить стали менше. Навіть віялки загули на току веселіше. Не кажучи вже про трактори та комбайни.
Не встиг і порадуватись — прикотив прокурор:
— Хто дозволив святу заповідь порушувати?.. Будем судити!
— Ну й судіть!.. А люди голодні робити не хочуть. Скотина й та негодована стане.
Прокуророві все те — мимо вуха. У прокурора один закон: карати й не милувати.
Поїхав злий, наче шершень. Що, по-перше, таки й справді державним злочином пахло (хліб роздав, не виконавши першу заповідь!), а по-друге, не пообідав. Бо інші голови як? Інші голови, як тільки прокурор появиться, — морг кому слід. І не встигнуть поговорити, як голова гостя дорогого замалим не попідручки бере: закусити, чим колгоспний бозя послав.
А цей? Навіть не поцікавився, обідав прокурор чи не обідав. Люди, бач, у нього голодні… А прокурор хто — не людина?
І машина порожня як скажена підскакувала. Злості йому додавала.
«Розсобачились!.. Карати й не милувати!..»
Цього разу поїхав на виклик терміновий в райком — солов’ї в душі не витьохкували.
Ну й молотили — ледь не виключили з партії.
— Та ти хоч розумієш, на що замахнувся? — суворо допитувались.
Зрозумів. Одержавши строгача з попередженням.
Ще одна зарубка на носі.
Протягом кількох років назбирав тих зарубок — місця живого не вистачало б. Коли б мав носа кирпатого.
То за те, що здумав корів поміняти. Що давали молока менше, ніж кози. Спродав цих, що тільки харчі переводили, сентименталок завів: дійки до землі одвисають, по відру молока за кожним надоєм дають. Порахували корів у районі: ґвалт! каравул! Зменшив удвічі поголів’я худоби! Проти запланованого, в усіх звітах записаного. Про те, що молока став більше давати, і слухать не стали.
Догану!
З людьми порадившись, скоротив площу озимих, сортовими травами засіяв, зібрав, змолотив, наміняв стільки пшениці, що вистачило з головою і державі, й собі, — знову в усі дзвони ударили: весь район підвів, потягнув звітну цифру донизу.
Догана!
Змотався до Києва, домовився з овочевою базою, сортовими помідорами засадив десять гектарів — не дали і врожай зібрати. Виставили заслін міліцейський, машини київські назад завернули — погнили помідори!
І знову ж — догана!
Єдине втішало: з кожним роком отих зарубок на носі ставало все менше й менше.
Розумнішав. Пізнавав велику ту істину, що без вказівки начальства — жодного кроку.
А він-таки й справді приїхав до села нежонатий.
Хоч не можна сказати, що в нього дівчат не було.
Були фотомоделі, були, як же без цього! Одна із них навіть труїтися пробувала: півкухля валер’янки хильнула. За всі студентські роки одіспалася.
Жодній не вдалося його присушити.
А на п’ятому курсі заварилось таке, що хоч святих з академії тої винось. Прямо як за Шекспіром. «Ромео й Джульєтта».
Йому вже пішов двадцять п’ятий, а їй ледь сповнилось двадцять. Він — холостяк переконаний, вона — вже заміжня.
Вискочила зопалу за доцента, кандидата наук, та ще й на двадцять років старшого. Не з любові (яка там любов!) — з дівочого телячого захоплення.
Бог, що спускався з Олімпу наукового, до жовторотих студентиків. Лектор вогнистий, що будь-яку аудиторію заворожував. В усіх дівчат серця обмирали від одного його погляду. А він її «запримітив». Як тут нещасній голівоньці не піти обертом!
Рік був потрібний, щоб зрозуміти, що втяла дурницю. Добре, що хоч дитинки не встигли нажити: йому за дисертацією докторською було не до дітей.